Перемога Порошенка і поразка Путіна

мах

Патріарх Кирило зазнав історичної поразки. Однак журналіст Костянтин Еггерт вбачає в цьому історичний шанс для РПЦ.

В історико-архітектурному заповіднику “Софія Київська” у Києві триває ремонт. Саме тут, у Софійському соборі з його фресками та мозаїками 11 століття, емісари Вселенського патріархату офіційно оприлюднять томос – указ патріарха Варфоломія про надання автокефалії Українській православній церкві. Собор має стати духовним центром помісної церкви України.

Мрія Філарета (Денисенка) збувається

11 жовтня Священий Синод Вселенського патріархату не тільки схвалив автокефалію, але й зняв анафему з глави самопроголошеного Київського патріархату Української православної церкви Фларета (Денисенка). Причина – необхідність визнати, що усі рукопокладення єпископів та священників, здійснені ними за останні 20 з гаком років, законні (церковною мовою – канонічні). Колишній митрополит Російської православної церкви та кандидат на виборах патріарха у 1990 році, який програв, тепер має великі шанси реалізувати свою мрію – стати патріархом помісної Української православної церкви.

Реакція Москви була передбачувано гнівною: “… Константинопольським патріархатом скоєна безпрецедентна антиканонічна дія, що є спробою руйнування основ православного канонічного ладу. Інакше не можна оцінити заяву Константинополя про вступ в канонічне спілкування з розкольниками і з особою, відлученою від Церкви”. Так глава Синодального інформаційного відділу Російської православної церкви Володимир Легойда прокоментував у своєму телеграм-каналі дії Константинопольського патріархату. Він обіцяв, що Священний Синод РПЦ збереться 15 жовтня в Мінську і надасть відповідь на дії Вселенського патріархату. Немає жодних сумнівів, що відносини з Фенером (Фанаром), де знаходиться резиденція патріарха Варфоломія, будуть остаточно розірвані.

Ненадійні союзники патріарха Кирила

Що далі? По-перше, РПЦ почне шукати союзників для боротьби з Константинопольським патріархатом і спробує розколоти світове православ’я.

Костянтин Еггерт Костянтин Еггерт

У 2016 році патріарх Кирило зміг успішно переконати Сербську, Болгарську, Грузинську і Антіохійську церкви не брати участь у цьому заході через конфлікт Москви і Фенера. Можна припустити, що ці чотири помісні церкви знову підтримають патріарха Кирила і випустять спільну заяву, що критикує Вселенський патріархат (хоча і це поки не гарантовано). Однак навряд чи вони стануть розривати з ним стосунки – це буде занадто драматичним кроком. Зрештою, це війна двох патріархів, у якій не в їхніх інтересах займати одну сторону. Швидше за все, вони підтримуватимуть відносини з обома сторонами спору.

По-друге, велика частина помісних церков не зможе ігнорувати томос і робити вигляд, що Української церкви не існує. Більшість спробує діяти за принципом “і нашим, і вашим”. При всьому значенні Російської церкви для світового православ’я, патріарх Кирило не може вимагати від інших глав помісних церков “Вибирайте – або ми, або вони!”

По-третє, якщо не вдаватися в суперечки про канонічність рішення Вселенського патріархату (а сперечатися є про що), те, що трапилося, – безсумнівно, є поразкою Москви. Як я уже писав, питання про українську автокефалію навряд чи постало так гостро, якби Російська православна церква не підтримала брехню Кремля про “громадянську війну” в сусідній країні, не схвалила захоплення Криму, не продовжувала б наполягати на імперській ілюзії “Росіяни та українці – один народ”. Можна сказати, що у патріархії не було вибору – але тоді доведеться визнати, що нинішня криза закономірно виникла б все одно. Тим більше, що питання про автокефалію для України поставало й раніше. У тому числі й тому, що 40-мільйонна країна з православною більшістю, але без помісної церкви виглядає досить дивно.

DW.COM

Перемога Порошенка і поразка Путіна

По-четверте, те, що трапилось, – також поразка Кремля. І Володимир Путін не забуде цього патріарху Кирилу. Незалежна українська церква стане наочним символом провалу пострадянського неоімперіалізму путінського режиму. Однак Москва зробить все для того, щоб максимально ускладнити процес становлення української церкви. Прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков недвозначно пообіцяв захищати права православних України, якщо їх порушуватимуть. Це прозвучало як відверта погроза Києву. Хоча як саме Кремль може здійснювати захист, не зовсім зрозуміло.

По-п’яте, рішення Фенера – політична перемога Петра Порошенка (як повідомлялося раніше – прихожанина РПЦ), який клопотав перед Вселенським патріархом про автокефалію. Це плюс до його біографії перед президентськими виборами 2019 року. Досвідчений політик Порошенко спробував нейтралізувати пропаганду Москви. Він заявив, що всі бажаючі залишитися в юрисдикції РПЦ можуть спокійно в ній залишитись. Українське законодавство в цьому сенсі – на боці віруючих. Однак важливим стане питання власності. Церковна нерухомість в Україні, як правило, належить державі. Релігійні громади користуються нею або орендують її. Якщо влада почне процес масового перерозподілу нерухомості, це може призвести до заворушень і без участі російських агентів. Майнове питання – один з найбільш чутливих в нинішній ситуації.

Виклики майбутнього для Москви і Києва

По-шосте, поки що незрозуміло, скільки парафій Української православної церкви, що перебувають під юрисдикцією Москви, захочуть перейти в нову церкву. Особливо якщо її патріархом буде обраний Філарет (Денисенко). Може статись так, що нинішній Київський патріархат перейде в автокефальну українську церкву, а велика частина “московських” громад збереже лояльність патріарху Кирилу.

Можливо (це моє враження після недавньої поїздки до Києва), процес зміни юрисдикції буде поступовим, але, особливо спочатку, не таким масовим. Однак в перспективі сумнівів немає – вплив Російської церкви в сусідній країні зменшиться істотно. Війна і позиція ієрархії РПЦ тільки допомагають цьому.

Нарешті, по-сьоме: те, що сьогодні називають “втратою України” може стати шансом для російського православ’я. Зрозуміло, при патріархові Кирилові жодних змін чекати не доводиться. Але в майбутньому у РПЦ є всі шанси почати ту внутрішню трансформацію, яка давно назріла.

Йдеться про більшу незалежність від держави, у тому числі фінансову, посилення ролі мирян, широкого впровадження виборності на церковні посади, перетворенні Священного Синоду з нинішнього “митрополітбюро” в орган колегіального управління. Найголовніше: як красномовно говорив на нещодавній конференції в Празі клірик РПЦ і одночасно один з найяскравіших її мислителів-нонконформістів архімандрит Кирило Говорун, без України РПЦ втрачає не просто імідж “церкви імперії”, а й перестає нею бути по суті. Вона отримує шанс перестати жити ілюзіями минулого, стати більш бідною, але вільнішою, і – як би парадоксально це не звучало сьогодні – заслужити справжню любов і вплив у суспільстві.

і