ПІСЛЯ ТОМОСУ. ДОЛЯ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ В УКРАЇНІ, АБО ЯК ПОЗБУТИСЯ П’ЯТОЇ КОЛОНИ КРЕМЛЯ

  • aa aa
  • 13.11.2018
  • Комментарии к записи ПІСЛЯ ТОМОСУ. ДОЛЯ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ В УКРАЇНІ, АБО ЯК ПОЗБУТИСЯ П’ЯТОЇ КОЛОНИ КРЕМЛЯ отключены

Останніми днями медіапростір України заповнили дві протилежних заяви, а саме твердження митрополита Йова (Гечи) про те, що «після Синоду (Константинопольського патріархату – авт.) в Україні на сьогодня немає ніякої іншої юрисдикції, крім Вселенської, всі українські єпископи є єпископами Вселенської церкви і знаходяться в підпорядкуванні патріарха Варфоломія» та відповідь управляючого справами «Московського Патріархату в Україні» (далій МПвУ), митрополита Антонія (Паканича) про невизнання рішення Вселенського патріархату.

Ці заяви, на нашу думку, відображають два крайніх погляди на майбутню долю «Московського Патріархату в Україні». Але, як би ми не бажали повного, принаймні переважного, об’єднання Українського Православ’я, мусимо дивитися правді у вічі: Нам ще досить довго прийдеться співіснувати з структурами Московського Патріархату та робити певні зусилля по нейтралізації його діяльності.

Тому у цієї статті ми спробуємо проаналізувати тему, яка найбільш обговорюється суспільством: Чи реально витиснути Московський Патріархат з України або, як мінімум, перевести його на маргінес? Які методи, чи сукупність методів мусять бути вжити та ким?

Держава

У справі усунення Московського Патріархату з України, багато людей покладають свої надії на державні інституції, як законодавчі, так і виконавчі. Подібні сподівання мають своє підґрунтя у історії становлення національних автокефалій ХІХ – першої полови ХХ ст., коли держава дійсно подавляла противників помісного статусу через застосування законодавства та репресивного апарату. Наприклад, у міжвоєнній Польщі, архієреї, які виступали проти Томосу 1924 р., були позбавлені своїх кафедр та фактично ув’язнені у монастирях, а священики – позбавлені права служіння та, відповідно, парафій. Також польські міжвоєнні влади не дозволили створення структур Російської Православної Церкви Закордонної, які були присутні практично у всіх інших країнах Європи.

Саме на такий, примусові, сценарій витискання Московського Патріархату з України, скеровані певні закони, які на сьогодні є на розгляді у Верховній Раді. Це, найперше, визначення статусу та порядку функціонування релігійної організації, цент якій знаходиться у країні-агресорі, а також ініціювання державного перейменування «УПЦ» у «Російську Православну Церкву в Україні». Також ініційовано перегляд можливості оренди історичних споруд (храмів та монастирів), які знаходяться у користуванні релігійних громад (канонічних структур) МПвУ.

На великий жаль, і прийняття цих законів, скерованих на обмеження та утруднення діяльності МПвУ, і реальне розірвання угод про оренду історичних споруд, вже досить довго знаходяться у чисто теоретичному полі, а їх прийняття сьогоднішнім складом Верховної Ради викликає великі сумніви. Аналогічна ситуація є і з питанням розірвання угод про оренду. Але не будемо поспішати з обвинувачуваннями влади, бо вона мусить враховувати кілька серозних моментів, як у міжнародній, так і внутрішній площині.

По-перше, Україна не тільки намагається стати повноправним членом Європейського Союзу та НАТО, але й міцно залежить від моральної та матеріальної підтримки Західних партнерів через неприховану агресію Російської Федерації. Але Захід дуже прискіпливо дивиться на дотримання прав людини, зокрема й у релігійній сфері. Тому, моральна підтримка країнами ЄС та США надання Томосу про автокефалію Українського Православ’я, аніяк не означає підтримки репресій відносно вірних МПвУ. Подібний тиск може мати непередбачені наслідки для України на міжнародній арені.

По-друге, наївно сподіватися на те, що МПвУ, навіть у разі цілком законного розірвання угод про оренду історичних споруд, спокійно та добровільно їх залишить. Безумовно, що буде мати місце явне громадянське протистояння, навіть заворушення на релігійному ґрунті. Подібний сценарій подій не тільки аніяк не буде сприяти міжнародному іміджу України, але, з огляду на війну з РФ, несе явну державну небезпеку.

Не варто забуватися і на релігійне законодавство України, яке є одним з найбільш демократичних у Європі та самим демократичним на пострадянському просторі. Для створення релігійної громади достатньо підписів 10 осіб, що робить створення та реєстрацію таких громад дуже доступною, а посилення його жорсткості зустріне спротив практично всіх конфесій.

Однак, не дивлячись на все вищевикладене, влада має реальні важелі, які можуть реально ускладнить життя МПвУ, нейтралізувати його антиукраїнську діяльність та сприяти його витисканню з України.

Найперше це стосується строгого дотримання діючого законодавства України по відношенню до тих архієреїв, священиків та мирян, які здійснюють противоправні дії. І це стосується не тільки антиукраїнської пропаганди у всіх її формах, а й таких моментів як розпалення міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі, дискримінація громадян за конфесійною та мовною відзнакою та інші подібні речи у будь-яких формах, зокрема і розповсюдженні відповідної літератури, особливо через монастирські структури. А органи виконавчої та законодавчої влади мають повне права суттєво обмежити публічну діяльність МПвУ, зокрема їх провокативні «хресні ходи», саме через сіяння протистояння та напруги у суспільстві.

Особливо варто законодавчо попередити продаж храмів, ділянок на яких вони побудовані, для комерційної мети. Бо, через зменшення вірних, МПвУ буде намагатися продати свої храми (земельні ділянки, на яких вони стоять) забудовникам. А ці ділянки, як відомо, надавалися їм на безоплатній основі саме для будівництва храмів.

Також не слід забуватися, що виділення землі, передача у оренду будівель або її продовження, знаходяться у компетенції Верховної та місцевих рад, тобто у компетенції тих депутатів, яких ми обираємо.

Отже, можемо зробити висновок, що державний тиск та протидія антиукраїнської діяльності МПвУ буде залежить виключно від того, які сили будуть при владі. У зв’язку з швидкими президентськими й парламентськими виборами, цей факт набуває особливого значення.

Канонічне право

Вселенське Православ’я, яке на сьогодні об’єднує 14 Помісні Православні Церкви, діє відповідно канонам, у яких чітко прописано, що жодна з цих структур немає права мати свої структури (єпархії, парафії) на канонічній території іншої Помісної Церкви без її згоди. Саме тому, митрополит Йов (Геча) заявив, що «Московського Патріархату в Україні немає» (або він де-факто діє по-за канонічним полем). Таке саме становище буде й після надання Томосу та повстання нової Помісної Церкви у структурі Вселенського Православ’я.

Отже, будуча Українська Помісна Православна Церква, за підтримкою Константинопольського патріархату, має всі можливості зробити повну ізоляцію тим архієреям, священикам та ченцям, які, діючи на її канонічній території, декларують свою належність до Московського Патріархату. Реальні варіанти обструкції можуть бути дуже різними, але, коли йти по аналогії з подобними історичними випадками, таки клірики можуть бути позбавлені можливості навідування інших Помісних Церков та співслужіння з ними. Як найменше – жодний представник інших Помісних Православних Церков не буде навідувати їх храми та монастирі в Україні, а тим більш співслужити з архієреями та священиками, які незаконно перебувають на чужій канонічній території.

На нашу думку, також не виключено, що міжправославні переговори, найперше з Константинопольським патріархатом, можуть допомогти у мирному виході МПвУ з історичних святинь в Україні.

Таким чином, жорстка політика нової Української Помісної Православної Церкви задля оборони своєї канонічної території, за підтримкою Константинопольського патріархату, буде сприяти ліквідації структур Московського Патріархату в Україні.

Суспільство

«Кожен товар буде вироблятися до того часу, поки на нього є покупець. Те саме стосується і кількості цього товару» – ця економічна аксіома цілком ілюструє й суспільні процеси, тому можна впевнено стверджувати, що МПвУ буде існувати до того часу та в тій кількості та формі, поки буде існувати відповідна кількість його вірних. Але тут є певні нюанси….

Війна Російської Федерації проти України, яка почалася з анексії Криму у 2014 р., сприяла явному відокремленню ідейної проросійської групи, як загалом в Україні, так і у МПвУ. При цьому, як показує соціологія та реальна практика, ті, хто підтримує «опозицію» (читай проросійськи сили), той підтримує й МПвУ. Отже, можемо казати про т.зв. «ідейну частину віруючих МПвУ», які завжди будуть її підтримувати. Таких, коли брати під увагу політичні рейтинги, на сьогодні близько 10%. І це десь половина тих, хто за останніми даними соціології визнає себе вірним МПвУ (близько 20%). При цьому більшість «ідейних вірних РПЦ» – мешканці міст.

Природно, що парафії МПвУ, де основну масу складають ідейні адепти «російського світу» та РПЦ, нас цікавлять мало. Тим більше, що вони будуть тільки радіти, коли їх почнуть називати саме «Російською Церквою», а їх загальна чисельність поступово буде зменшуватися до маргінального рівня, як це вже відбувається у Галичині, зокрема у Львові.

Що правда, залишається питання з тією великою кількістю міських храмів МПвУ, особливо у Центральній та Східній Україні, які були побудовані через сприяння попередньої проросійської влади, а клір формувався переважно з адептів «російського світу», то їх доля буде вирішуватися, при небайдужості суспільства, виключно у економічній площині. Особливо, як ми вже відзначали вище, коли законодавчо буде задекларовано неможливість комерційної продажи та використання земельних ділянок, на яких вже побудовані храми.

А що ж решта?

Досить велику частина парафій МПвУ, особливо на Волині та Центральній Україні – це сільські парафії або парафії у т.зв. «селищах міського типу». Частина з них існувала тут ще з радянських часів або повстала у кінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. З більшого, вірні подібних парафій до ідеології «російського світу» ставляться байдуже або, навіть, мають патріотичну свідомість. Тому, згідно нашим дослідженням, основна підстава їх приналежності до МПвУ – т.зв. «канонічність» та звиклість до особи священика. При цьому, щодо «канонічності», питання знято вже з часу рішення жовтневого Синоду Константинопольського патріархату, а ось інші питання мусимо розглянути більш детально.

Як показує практика останніх років, при спробі парафії покинуть МПвУ та перейти до Київського Патріархату або УАПЦ, основною метою суперечки з боку МПвУ є не вірні, а виключно будівля храму. І це зрозуміло, бо мешканці села або містечка звикли молитися, а особливо вінчатися, хрестити дітей та відспівувати померлих саме у «своєму» храмі. Тим більше, коли вони десятиліттями його будували та прикрашали. Звичайно, держава пропонує багата варіантів вирішення питання: від переходу громади разом з храмом, до почергового служіння…. Але нас цікавіть інше питання: Чому священики МПвУ не переходять до Українського Православ’я та як каталізавать цей процес?

Ми далекі від думки, що сьогодні більшість сільських священиків МПвУ є переконаними прибічниками ідеології «російського світу» та ворогами України. Також ми не розглядаємо питання недовіру до нової Православної Церкви в Україні, адже практично всі учасники процесу, а головне – Константинопольський патріархат, гарантували їм подальше служіння на своїх парафіях. Таким чином. їх знаходження у РПЦ обумовлено виключно питанням «канонічності» та, переважно, суто економічною складовою. Оскільки питання з «канонічністю» вже вирішене, залишається виключно економічний складник. Повстає логічне питання: Чи здоліє МПвУ або, власне, РПЦ, втримувати тисячі своїх священиків (та храмів) в Україні, коли вірні «проголосують ногами»? Дивлячись на ситуацію з «бідними» парафіями , у самій Росії, здатність та бажання МПвУ утримати пусті храми, особливо у сільській місцевості, викликає великі сумніви. Останню гіпотезу опосередковано доказує заклик РПЦ про готовність «прийняти українських священиків у Росії».

Отже, після отримання Томосу та створення єдиної Української Помісної Православної Церкви, більшість сільських священиків МПвУ, які не є адептами «російського світу», будуть поставлені перед дилемою: перехід до Українського Православ’я або залишити парафію та їхати до Росії. Але наскільки ефективний та швидкий буде процес очищення, залежить виключно від активності суспільства та парафіян, а також від здібності речників нової Православної Церкви розбити московські міфи.

Окремою темою є монастирі МПвУ, яких, тільки за офіційними відомостями нараховується більш 200. Тут нам не варто на щось сподіватися, бо там не тільки існував підбір відповідних ченців та черниць, але і відповідне ідеологічне опрацювання. Однак, як показує соціологія, православні українці знають тільки близько 10 монастирів. Найперше – Києво-Печерську, Святогірську та Почаївську лаври, а також кілька відомих монастирів у Києві, а також на Волині. Саме ці монастирі дійсно існували за рахунок власного господарства та паломників. Усі інші – це дотаційні монастирі, які паломники, відповідно і допомога, навідували (надходила) через єпархіальні та загальні структури МПвУ.

Отже, на нашу думку, доля монастирів МПвУ буде вирішуватися через наявність двох чинників, які пов’язані між собою економікою: зменшення соціальної бази цієї юрисдикції в Україні та свідомості українських православних вірних, які відмовляться від паломництва до цих монастирів. Щодо їх насельників, то вони будуть мати змогу перебратися до відповідних монастирів РПЦ у Росії.

Але питання з мирним поверненням відомих православних святинь, найперше монастирів, таких як Києва-Печерська або Почаївська лавра, вирішити буде вкрай складно. Бо РПЦ кине всі свої ресурси на утримання цих святинь, а склад ченців буде «підживлюватися» за кошт ліквідації маловідомих та малочисельних монастирів. Єдині шлях – це суспільний контроль, у тому числі й відповідних державних інституцій, відносно повного дотримання умов оренди та захованню історичної спадщини з боку МПвУ, відкритий доступ до цих святинь, через їх загальнонаціональне та світове значення, архієреїв та священиків єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, а також, найголовніше, відмова держави у продовженні оренди. Однак, коли розглядати мирне вирішення конфлікту, мусимо змиритися з присутністю МПвУ у головних святинях Київського Православ’я ще, як найменше, п’ять – десять років.

Висновки

Не дивлячись на заяви представників Вселенського Патріархату, канонічне право та бажання повного об’єднання православних України, нам ще довго прийдеться терпіти присутність МПвУ та боротися з її деструктивною, антиукраїнською діяльністю. Однак активність, численність та термін реальної присутності структурного підрозділу РПЦ в Україні буде, найперше залежити від свідомості та активності всього суспільства загалом, а особливо кожного українського православного. Саме суспільство є й буде головною силою, яка, разом з державними інституціями та Константинопольським Патріархатом, зможе витиснути МПвУ з України. Від початку на маргінес, а потім і загалом, як це переписує канонічне право Вселенського Православ’я.

Сяргєй Горбік