“Укргазбанк” і канторська книга

мах

Враження, ніби в державних структурах спеціально засідають вражини, покликані довести посполитим, що наше державне – це чортовиння, маячня, кола пекла, що скрізь і всюди треба пана-власника, ахмєтова чи коломойського з отакенним пінчуком, – отоді, молявись, й заживемо як люди.
Вчора отримував банківську картку державного “Укргазбанку”.

Склалася така потреба. Не золоту, не платинову, не валютну, не з фотопатретом – звичайнісіньку, з магнітною стрічкою. Майже 2 тижні вони її мені варганили. Обіцяли повідомити есемескою. Дзуськи, якби не зателефонував – і не знав би, що є. А вчора понесла мене лиха доля її одбирать.
Матінко рідна з казками про Котигорошка, Вернидуба, Вирвивуса і того, хто море випива і не напивається!
Припхався перший, але молодик в розумних окулярах, який мав мені ту картку віддати, виявився начальником: “завпосейфах” чи як їх там. Сказав, що заки він своїх клієнтів, сейфорандарів не обдзвонить, діла не буде.
Посадив, дякувати йому, мене навпроти, став обдзвонювать. Але чи то теефонний кабель у банку перетерся, чи дикція у того начальника не дуже, а може клієнти усі – мов на підбір: як тетері. Тільки вимовляв він і простеньке своє ім’я у ту рурку ледь не по складах, і установу свою по 5 разів представляв, і щоразу за одним і тим “цифіром” до нижньої шухляди кріпко нагинався. Я, було, подумав, що то в чоловіка така виробнича гімнастика, але коли півгодини сього нагинання та снування минуло, почав і я у такт з банкіром на своєму стільці підстрибувать. Дякувати окулярам, парубій це нарешті помітив. Поклав трубку. “А тепер, – каже, – займемося вами”.
Почапав за шкляні перегороди, став нишпорити у якихось папках, розпаковувати якісь паки… Нишпорив хвилин 10. Бачу, знайшов-таки, сарака. Ну, думаю, діждався і я милостиньки.
Ага! Якраз! Посунулисьмо мій благодійник в інший відсік, дісталисьмо гросбуха і почалисьмо у нього щось пильно уписувати.

Світе тихий, краю милий, моя Україно! Та канторська книга нагадала мені кінець 60-х: точнісінько така була у нашого завідувача колгоспного току дядька Данила: він у неї акурат вписував “приход-розход”, а в перервах на ній нарубував сало, коли дядьки могорича привозили.
…Закінчив нарешті літописати, приніс картку. “А тепер, – каже, – активуйте: надішліть есемескою такий-то текст на такий-то номер, одразу прийде вам код і з Богом до банкомата”. Чекав я те “одразу” ще хвилин 12. А коли прийшов до банкомата і набрав той код, довідався, що він “невірний”.
Посунув назад. А мій “вірний” уже іншого ощасливлює. “Пождіть, – каже, – обслужу клієнта – розберемося”.
Одне слово, друзі, цілу годину часу злизала в мене банківська корова, поки запрацював той шмат нікчемного фрмового пластика з магнітною стрічкою поздовж.
Повертався наче газу надихався. Пасіба, мерсі, дзінькую, гратіас, лехаїм, комп’ютеризовано-оцифровані прудкі генії “Украгазбанку”!
Сенк’ю вам у подолу, шматалайники! Абись вас так гроші любили, як ви нас.

Валерій Ясиновський

і