пісня “Пливе кача по Тисині”

мах

Народна пісня “Пливе кача по Тисині” у блискучому виконанні гурту “Пікардійська терція” стала однією з найемоційніших і водночас найтрагічніших символів Революції Гідності українського народу.

Ця пісня лунала під час прощання з “Небесною сотнею” на Майдані незалежності та продовжує лунати за загиблими героями на нашій священній східній війні. Вона асоціюється із втратою найкращих синів української нації, які віддали свої життя за наше світле майбутнє. Від її перших нот крається серце кожного українця, що боляче переживає сьогоднішні доленосні події в Україні.

Однак, ця пісня вже була відгомоном не менш трагічних та важливих подій в українській історії недалекого минулого найзахіднішого регіону України. Зараз же вона вкотре відродилась після майже столітнього сну, не втрачаючи свою емоційну актуальність й сьогодні. Пісня “Пливе кача по Тисині” отримала вже третє життя та сповнена новим подихом революційного часу. Викликала вона певний резонанс і в українському суспільстві. Тож, сьогодні у вузькому колі фольклористів і культурологів частенько точаться дискусії з приводу її походження та власне символізму в минулому. Багато з них вже встигли записати її у лемківську народну пісню, що народилась у одній з історичних частин: чи то словацькій, чи то польській, чи то в українській частині Лемківщини. Проте, коріння пісні проростають саме із Закарпаття.

Вперше пісня “Пливе кача по Тисині” зустрічається у дебютній збірці поезії маловідомого, для широкого загалу, закарпатського поета, письменника, громадського та культурного діяча Василя Степановича Гренджі-Донського, про якого ми ще поговоримо сьогодні детальніше, щоб краще зрозуміти автора майбутнього шедевру. Збірка вийшла в 1923 р. в Ужгороді під назвою “Квіти з терньом”. Власне ця дата і є днем народження пісні і саме Василя Степановича часто вважають її автором. Проте, є підстави вважати, що вона все ж таки має глибоке народне коріння. Бо, ранню творчість Василь Степанович черпав із закарпатської фольклору, тому не виключено, що пісня “Плавле кача по Тисині” має саме народне коріння. Хай там як, а вперше вона була написана та надрукована саме Гренджою-Донським, внаслідок чого, деякі дослідники вважають його її закономірним автором. У збірці 1923 р. вона дещо відрізнялася від її теперішнього змісту:

Плавле кача по Тисині;
Мамко моя, не лай нині,
Залаєш ми в злу годину,
Сам не знаю, де погину.
Лає мати сина, лає,
Син додому не вертає…
Серед поля на долині
Лягло серце у тернині!

За сюжетним малюнком, стилістикою вірш близький до народного твору, адже йдеться про прощання рекрута з матір’ю, віру в силу материнського прокляття, як наслідок – загибель на чужині, що є додатковим аргументом з приводу її народного походження.
Народився Василь Степанович Гренджа-Донський у Воловому (нині районному центрі Міжгір’я Закарпатської області) 23 квітня 1897 р. в типовій верховинській родині тодішнього Мараморівського комітату Австро-Угорської імперії. З початком Першої Світової Війни Василь Степанович був призваний до австро-угорської армії, де пізніше дослужився до офіцерського звання. Незабаром отримавши важке поранення відправився на лікування в Будапешт, в якому, крім того, навчався у Торгівельній академії, де встиг скласти іспити за два курси, а після війни повністю закінчити навчання. Після лікування в Будапешті знову повертається на фронт, а пізніше стає активним учасником мадярської революції.
Після закінчення війни та отримання освіти Василь Степанович одержав посаду бухгалтера в Будапештському банку. Та туга за рідною землею не дає майбутньому поетові залишитися там надовго. Зрештою, він повертається з родиною на Закарпаття і з 1921 р. працює у Підкарпатському банку в Ужгороді та співпрацює з тижневиком “Русин”. На цей час і припадає початок літературної творчості Василя Гренджі-Донського. Пізніше він стає активним учасником та обличчям українського національного руху на Закарпатті. З ім’ям Гренджі-Донського тісно пов’язані розвиток і становлення нової української літератури та національного відродження на Закарпатті. Його збірка поезій “Квіти терньом”, що вийшла друком у 1923 р., була першою в краї книгою світського автора, написаною українською літературною мовою, а інша – “Шляхом терновим”, 1924 р. видання – першою книгою, опублікованою українським фонетичним правописом. З осені 1938 р. по 16 березня 1939 р. Гренджа-Донський з утворенням автономної Підкарпатської Русі редагував “Урядовий вісник” (1938-1939), а з проголошенням Карпатської України – щоденну газету “Нова свобода” (1939). У часи окупації Карпатської України Угорщиною Василя Степановича було ув’язнено в концтаборі, де його піддавали жорстокому катуванню. Після звільнення 7 серпня 1939 р. йому вдалося втекти від переслідувань мадярського режиму в Братиславу, де він знову працював бухгалтером.

Дух Карпатської України витав у ньому до кінця життя, адже революціонер був активним її учасником. До слова, дочка Аліса Гренджа-Донська в часи боротьби за цю державу була медсестрою та доглядала за пораненими. Про ту неординарну сторінку в нашій історії Гренджа-Донський залишив цінні матеріали, з якими може познайомитися сучасний читач – “Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Спогади”. Ним керували патріотичні почуття і в зовсім молодому віці. Одним словом – гідний українець.
Відомий закарпатський громадський діяч того часу, президент Карпатської України Августин Волошин теж високо цінив поетичну творчість Василя Гренджі-Донського: «Кожна його пісня говорить до нас словом любови до рідної землі, гордістю за свій народ, до якого хоче привернути і тих,що від нього відпали, заохочувати своїх для кращої майбутньості. Його легкопливуча ритміка звучить природною красою рідного слова…» Василь Степанович повертається з еміграції в рідний край аж у серпні 1970 р., коли сповнилася його мрія – ступити ногою на рідну землю. Відвідав він своє рідне село й околиці, зі сльозами на очах вдивлявся він у кожне перетворення рідного краю, ходив старовинним Ужгородом, Мукачевом і не міг впізнати тих вулиць, на яких “залишив частину своєї молодості”.
Закарпатські фольклористи відмічають, що друге життя пісня отримала саме під час боротьби Карпатської України за незалежність, де славні воїни Карпатської Січі боронили рідний край від угорської окупації. І за іронією долі, автор пісні Василь Степанович був її активним учасником. Саме перший рядок пісні вказує на відношення її до цих подій, “Тисина” є нічим іншим як найбільшою річкою Закарпаття – Тиси, яка протікає і в столиці Карпатської України – місті Хуст. У поезії Гренджі-Донського та закарпатського фольклору місто Хуст та річка Тиса набувають символічного образу цих подій. У збірці «Золоті ключі» автор з любов’ю і ніжністю оспівує Срібну Землю, створює символічний образ золотих ключів, які заховані на дні річки Тиса.
Саме в басейні річки Тиси та там де відбувалася найактивніша боротьба карпатських січовиків з окупантами, цю пісню зустрічають і досі закарпатські фольклористи. Знайшов її там і український піаніст, органіст, диригент, композитор, педагог та фундатор закарпатської композиторської школи – Задор Дезидерій Євгенович, в результаті частина записаних ним фольклорних творів опублікована у збірнику “Народні пісні підкарпатських русинів” (Унґвар, 1944). Саме в цьому збірнику, вдруге з’являється пісня “Пливе кача по Тисині” у її теперішній редакції, а з ім’ям Задора Дезидерія пов’язується її подальша доля.
Народився Задор Дезидерій Євгенович 20 листопада 1912 р. в Ужгороді. З відзнакою закінчив Празьку консерваторію (1932-1934), де навчався на трьох факультутах: органному, диригування і фортепіано. Слухав лекції з композиції у Новака, Кржічки, лекції Неєдли в Карловому університеті. З 1936-1938 рр. проходив курс аспірантури в Празі з композиції і музикології, а з 1938 р. працював педагогом у рідному Закарпатті. Одночасно був музичним радником від Підкарпатської Русі в міністерстві освіти Чехословаччини. Будучи диригентом починає вивчення закарпатського музичного фольклору, організовує фольклорні експедиції, під час яких записав більше 300 народних пісень, коломийок, колядок, обрядових пісень, до збірки яких потрапила і пісня “Пливе кача по Тисині”. Отже, Задор Дезидерій зробив вагомий вклад для розвитку української культури на Закарпатті.
Однією з найперших професійних виконавиць пісні була також уродженка Закарпаття. Багато років її виконувала в Закарпатському народному хорі заслужена артистка України Віра Баганич, яка народилася в 1937 році у закарпатському селищі Воловець, що дало пісні широкий розголос. У 2007 р. в Ужгороді у великій залі Закарпатської обласної філармонії зібралося дуже шановане і поважне товариство, щоб вшанувати 70-літній ювілей від дня народження відомої співачки. Як бачимо пісня “Пливе кача по Тисині” пройшла справді довгий шлях крізь десятки років, а їх відлуння докотилося до нас і сьогодні.

 

© Ярослав ДЕЯК

і