і став володарем у царстві духа

мах

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

 Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим».-

            так сказав Іван Франко у статті присвяченій сотій річниці від дня народження Т.Г.Шевченка.

(Франко І. Шевченкознавчі студії. – Львів, 2005. – С. 405.)

Саме ім’я, Тарас – означає бунтар. В особі Тараса Шевченка втілено і революціонера проти царської деспотії, і пророка, і мислителя, і художника і… рідновіра. Він випереджав сучасників не на десятки, а на сотні років.

Лише тепер, через століття ми починаємо поступово розшифровувати закодовані строки його віршів послані для своїх нащадків.  Він – як Син Божий, як Месія передбачував майбутнє і важко переживав про те, у яке московське рабство скотилась Україна. Він тішився і гордився героїчними сторінками козачини і гетьманщини та сумував у за духовне рабство українців.

У вірші присвяченому актору М.С.Щепкіну він звертається:

Заворожи мене волхве,

                   Друже сивоусий!

         А до юдо-християнського бога відноситься скептично.    У поемі «Сон» написаній 1847р. в Орській кріпості Шевченко пише:

Я так її, я так люблю

                   Мою Україну убогу,

                   Що проклену святого Бога,

                   За неї душу погублю…

У вірші «Заповіт» (25.12.1845р.) Тарас пише:

Як понесе з України

         У синєє море

         Кров ворожу… отойді я

         І лани і гори –

         Все покину, і полину

         До самого Бога

         Молитися… а до того

         Я не знаю Бога.

Цей вірш, по суті, є ідейно-естетичним і громадянським кредо поета, у якому втілено мрію Т. Шевченка про майбутнє рідної землі.

У 1848 р. в Орській фортеці  Тарас пише вірш, де  захоплюється побутом і життям киргизів та порівнює життя з Україною, у якій людей Божих перевели у рабів божих.

…«Блукав я по світу чимало,

Носив і свиту, і жупан…

Нащо вже лихо за Уралом

Отим киргизам, отже й там,

Єй же богу, лучче жити,

Ніж нам на Украйні.

А може, тим, що киргизи

Ще не християни?..

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив

Людей божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої,

І своєї крові!..

А получчали?.. ба де то!

Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе

Людей закували

Та й мордують… Ой, ой, пани,

Пани християне!..»

(Сон, «Гори мої, високії…»)

 

Цікаву розвідку зробив наш земляк, волинський журналіст і письменник Мирон Козак у своїй новій книзі  «Шевченко,  Бог і Україна». Він підрахував, що слово «Бог» Кобзар вивів 424 рази, а «Україна» – 207 разів. І не в цифрі тут діло, хоч мудрий Піфагор казав, що світом править число. Рука Шевченка,- пише письменник,- завжди виводить слово «бог» не як власне ім’я, а як абревіатуру – тобто, з малої букви і курсивом. Чому? Тому, що він знав: ніхто не знає власного імені бога – Одного у множестві, всюдисущого й багатоіменного. А саме ці три буки кажуть нам: буки он глаголь. Тобто: Господь творить словом – «У почині було Слово, і Слово було у бога, і Слово було бог».

 

Тарас Шевченко у знаменитій поемі, якій пізніше дали назву «Царі» («Старенька сестро Аполлона…»), описує події дохристиянських часів в Україні, то й богів називає їх українськими власними іменами:

Перед богами Лель і Ладо

Огонь Рогіда розела;

Драгим єлеєм полила

І сипала  огнище ладан…

У поемі «Неофіти» читаємо й слово «правда», якій треба молитися як Богу! «Це ж (Бог) нас мудрістю огорне і силою укріпить». («Велесова книга»).

Молітесь богові одному,

 Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклоняйтесь. Все брехня

                                                           -Попи, царі…

            В молодості Тарас Шевченко підійшов до зречення Бога і церкви. Адже Творець вважався йому байдужим до людського горя, попівство – облудним, і поет відрікався від «знання Бога», доки у світі існує зло. Кропилом він мріяв «нову хату вимітати, іконами піч топити…». Тож коли прочитаємо слово Тараса вголос, осягаючи Його серцем, то вам одкриється: Шевченко вирвався не тільки з московинського кріпацтва, а й юдо-християнської кабали.

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті

Оковано, омурано

(Премудрого одурено).

Багряницями закрито

І розп’ятієм добито?

 

Не добито! Стрепенися!

Та над нами просвітися,

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленними піч топити,

А кропилом будем, брате,

      Нову хату вимітати! …».

[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 350; 743-744.]

У вишуканому дачному куточку неподалік Санкт-Петербургу – Стрєльні, заміській резиденції Імператорської родини, на якій проводили літо 1860 року видатні діячі української культури, зокрема, Надія Михайлівна Білозерська-Забіла із своїми доньками на дачі, 5 серпня 1860 року Тарас Шевченко і написав рядки поезії, присвячені коханій Ликері Полусмак. Вона була останньою коханою дівчиною, яку після виснажливого після заслання щиро покохав український геній.  Дівча було молоде і дуже набожне. Тому поет її у ліричній формі переконує, що ми не раби візантійського Саваофа, а люди.

Моя ти любо!

Мій ти друже!

ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В святій неволі!

Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф Одурить!

Не одурить бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його — ми люде!– (виділене авт.).

Моя ти любо! усміхнись,

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені.

То перейти

І він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести,

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.

Читаючи Біблію, Шевченко вловлював у журбі стародавніх пророків, в їхньому прагненні пробудити совість «царів неситих» щось дуже співзвучне власній душі. Наслідуючи цей високий стиль у власних переспівах Біблії, Шевченко висловлював й споконвічне народне прагнення слова правди Божої, і власне прозріння, і рух до вічних цінностей. Однією з форм поетичного осмислення майбутнього стали для Шевченка його «подражанія» біблійним пророкам – Ісайї, Ієзекіїлю, Осії, де тема помсти і кари жорстоким земним владикам поєднується з вірою в духовне відродження:

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

І на сторожі коло них

Поставлю слово…».

(“Подражаніє 11 Псалму”)

 

Могутнім поштовхом до оприлюднення тої страшної матеріальної і духовної руїни, яку бачив поет, була поезія «Розрита могила» (9 жовтня 1843 р.), в якій всі питання будуть сфокусовані в одне – трагічне і невідворотне. Але зміст Тарасового вірша перегукується із сьогоденням.

 

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?…

[…]

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває…

Але Кобзар не полишає оптимізму, він пророкує, він бачить майбутнє України і вірить в неї, що лише через боротьбу можна здобути свободу.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Він вірить у братське єднання слов’янських народів («Єретик»):

Щоб усі слав’яне стали

Добрими братами,

І синами сонця правди.

А центральний твір збірки «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…», що є ідеологічним синтезом Шевченкової творчості, поет, з усвідомленням тої відповідальності, яку можуть дозволити собі лише генії і пророки, присвячує всім сущим і грядущим, стверджуючи цим історичну тяглість буття нації у майбутньому.

В книзі «Три літа» Шевченко відроджує націю, і на питання чи була, є і чи буде Україна, дає однозначну відповідь:

Так сміються ж з України

Стороннії люди!

Не смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина ,

Розвалиться… і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

(«Стоїть в селі Суботові»).

 

На зміну вибуховій поезії «трьох літ», що викликала почуття, ніби літа стрілою пролітають, приходить гнітюче відчуття уповільненого плину часу. Написаний у Петербурзі в казематі ІІІ відділу під час слідства над учасниками Кирило-мефодіївського братства цикл «У казематі» знаменує собою психологічний злам, спричинений арештом і ув’язненням. Передчуття немилосердної долі вже вчувається у вірші «Мені однаково».

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині

Однаковісінько мені

[…]

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

 

Отже, читаючи Біблію і Шевченка, подумавши добре, дайте собі щиру відповідь: де Святе Письмо українців?- запитує у читачів Мирон Козак.

Відповідь буде одна: у Шевченка.

Так і написав сучасний видатний  український поет Дмитро Павличко:

Отче наш, Тарасе всемогутщий,

Що створив нас генієм своїм,

На моїй землі як правда сущий,

Бющий у неправду, наче грім.

Ти, як небо став широкоплечо

Над літами, що упали в грузь,

Віку двадцять першого предтечо,

Я до тебе одного молюсь…

Тож молимось і ми, молимось і боримось. Тоді і Бог нам допоможе, бо за нами Правда і Воля святая.

 

 

Олександр Середюк,

письменник і публіцист

і