«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим».-
так сказав Іван Франко у статті присвяченій сотій річниці від дня народження Т.Г.Шевченка.
(Франко І. Шевченкознавчі студії. – Львів, 2005. – С. 405.)
Саме ім’я, Тарас – означає бунтар. В особі Тараса Шевченка втілено і революціонера проти царської деспотії, і пророка, і мислителя, і художника і… рідновіра. Він випереджав сучасників не на десятки, а на сотні років.
Лише тепер, через століття ми починаємо поступово розшифровувати закодовані строки його віршів послані для своїх нащадків. Він – як Син Божий, як Месія передбачував майбутнє і важко переживав про те, у яке московське рабство скотилась Україна. Він тішився і гордився героїчними сторінками козачини і гетьманщини та сумував у за духовне рабство українців.
У вірші присвяченому актору М.С.Щепкіну він звертається:
Заворожи мене волхве,
Друже сивоусий!
А до юдо-християнського бога відноситься скептично. У поемі «Сон» написаній 1847р. в Орській кріпості Шевченко пише:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю…
У вірші «Заповіт» (25.12.1845р.) Тарас пише:
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори –
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Цей вірш, по суті, є ідейно-естетичним і громадянським кредо поета, у якому втілено мрію Т. Шевченка про майбутнє рідної землі.
У 1848 р. в Орській фортеці Тарас пише вірш, де захоплюється побутом і життям киргизів та порівнює життя з Україною, у якій людей Божих перевели у рабів божих.
…«Блукав я по світу чимало,
Носив і свиту, і жупан…
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже й там,
Єй же богу, лучче жити,
Ніж нам на Украйні.
А може, тим, що киргизи
Ще не християни?..
Наробив ти, Христе, лиха!
А переіначив
Людей божих?! Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду,
За віру Христову,
Упивались і чужої,
І своєї крові!..
А получчали?.. ба де то!
Ще гіршими стали,
Без ножа і автодафе
Людей закували
Та й мордують… Ой, ой, пани,
Пани християне!..»
(Сон, «Гори мої, високії…»)
Цікаву розвідку зробив наш земляк, волинський журналіст і письменник Мирон Козак у своїй новій книзі «Шевченко, Бог і Україна». Він підрахував, що слово «Бог» Кобзар вивів 424 рази, а «Україна» – 207 разів. І не в цифрі тут діло, хоч мудрий Піфагор казав, що світом править число. Рука Шевченка,- пише письменник,- завжди виводить слово «бог» не як власне ім’я, а як абревіатуру – тобто, з малої букви і курсивом. Чому? Тому, що він знав: ніхто не знає власного імені бога – Одного у множестві, всюдисущого й багатоіменного. А саме ці три буки кажуть нам: буки он глаголь. Тобто: Господь творить словом – «У почині було Слово, і Слово було у бога, і Слово було бог».
Тарас Шевченко у знаменитій поемі, якій пізніше дали назву «Царі» («Старенька сестро Аполлона…»), описує події дохристиянських часів в Україні, то й богів називає їх українськими власними іменами:
Перед богами Лель і Ладо
Огонь Рогіда розела;
Драгим єлеєм полила
І сипала огнище ладан…
У поемі «Неофіти» читаємо й слово «правда», якій треба молитися як Богу! «Це ж (Бог) нас мудрістю огорне і силою укріпить». («Велесова книга»).
Молітесь богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклоняйтесь. Все брехня
-Попи, царі…
В молодості Тарас Шевченко підійшов до зречення Бога і церкви. Адже Творець вважався йому байдужим до людського горя, попівство – облудним, і поет відрікався від «знання Бога», доки у світі існує зло. Кропилом він мріяв «нову хату вимітати, іконами піч топити…». Тож коли прочитаємо слово Тараса вголос, осягаючи Його серцем, то вам одкриється: Шевченко вирвався не тільки з московинського кріпацтва, а й юдо-християнської кабали.
Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В своїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено).
Багряницями закрито
І розп’ятієм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленними піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати! …».
[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 350; 743-744.]
У вишуканому дачному куточку неподалік Санкт-Петербургу – Стрєльні, заміській резиденції Імператорської родини, на якій проводили літо 1860 року видатні діячі української культури, зокрема, Надія Михайлівна Білозерська-Забіла із своїми доньками на дачі, 5 серпня 1860 року Тарас Шевченко і написав рядки поезії, присвячені коханій Ликері Полусмак. Вона була останньою коханою дівчиною, яку після виснажливого після заслання щиро покохав український геній. Дівча було молоде і дуже набожне. Тому поет її у ліричній формі переконує, що ми не раби візантійського Саваофа, а люди.
Моя ти любо!
Мій ти друже!
ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В святій неволі!
Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф Одурить!
Не одурить бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби його — ми люде!– (виділене авт.).
Моя ти любо! усміхнись,
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені.
То перейти
І він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести,
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій.
Читаючи Біблію, Шевченко вловлював у журбі стародавніх пророків, в їхньому прагненні пробудити совість «царів неситих» щось дуже співзвучне власній душі. Наслідуючи цей високий стиль у власних переспівах Біблії, Шевченко висловлював й споконвічне народне прагнення слова правди Божої, і власне прозріння, і рух до вічних цінностей. Однією з форм поетичного осмислення майбутнього стали для Шевченка його «подражанія» біблійним пророкам – Ісайї, Ієзекіїлю, Осії, де тема помсти і кари жорстоким земним владикам поєднується з вірою в духовне відродження:
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
І на сторожі коло них
Поставлю слово…».
(“Подражаніє 11 Псалму”)
Могутнім поштовхом до оприлюднення тої страшної матеріальної і духовної руїни, яку бачив поет, була поезія «Розрита могила» (9 жовтня 1843 р.), в якій всі питання будуть сфокусовані в одне – трагічне і невідворотне. Але зміст Тарасового вірша перегукується із сьогоденням.
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?…
[…]
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…
Але Кобзар не полишає оптимізму, він пророкує, він бачить майбутнє України і вірить в неї, що лише через боротьбу можна здобути свободу.
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Він вірить у братське єднання слов’янських народів («Єретик»):
Щоб усі слав’яне стали
Добрими братами,
І синами сонця правди.
А центральний твір збірки «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…», що є ідеологічним синтезом Шевченкової творчості, поет, з усвідомленням тої відповідальності, яку можуть дозволити собі лише генії і пророки, присвячує всім сущим і грядущим, стверджуючи цим історичну тяглість буття нації у майбутньому.
В книзі «Три літа» Шевченко відроджує націю, і на питання чи була, є і чи буде Україна, дає однозначну відповідь:
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина ,
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
(«Стоїть в селі Суботові»).
На зміну вибуховій поезії «трьох літ», що викликала почуття, ніби літа стрілою пролітають, приходить гнітюче відчуття уповільненого плину часу. Написаний у Петербурзі в казематі ІІІ відділу під час слідства над учасниками Кирило-мефодіївського братства цикл «У казематі» знаменує собою психологічний злам, спричинений арештом і ув’язненням. Передчуття немилосердної долі вже вчувається у вірші «Мені однаково».
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині
Однаковісінько мені
[…]
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Отже, читаючи Біблію і Шевченка, подумавши добре, дайте собі щиру відповідь: де Святе Письмо українців?- запитує у читачів Мирон Козак.
Відповідь буде одна: у Шевченка.
Так і написав сучасний видатний український поет Дмитро Павличко:
Отче наш, Тарасе всемогутщий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі як правда сущий,
Бющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь,
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь…
Тож молимось і ми, молимось і боримось. Тоді і Бог нам допоможе, бо за нами Правда і Воля святая.
Олександр Середюк,
письменник і публіцист