Після бурхливих подій 2020 року білоруський демократичний рух, здавалося, мав перетворитися на потужну силу у вигнанні. Проте реальність виявилася значно прозаїчнішою: замість єдиного фронту — десятки дрібних осередків, замість реальної допомоги людям — бюрократичні пастки.

Білоруський опозиційний політик Олександр Стрельцов відверто розповідає про організаційну деградацію руху, «віртуальні» структури та чому навіть сотні тисяч доларів допомоги не рятують тих, хто вирвався з лап режиму.

Олександре, вітаю. Як ви оцінюєте поточний стан білоруського опозиційного руху сьогодні? Чи є хоча б натяки на відновлення активності після того, як окремі лідери вийшли на волю?

На жаль, стан опозиції можна описати одним словом — застій. Теоретично, звільнення окремих політичних в’язнів мало б стати потужним імпульсом для руху, але на практиці ми бачимо зворотний ефект. Замість довгоочікуваної консолідації це часто призводить до ще більшого хаосу. Проблема в тому, що в нас повністю відсутні механізми координації та єдиний центр прийняття рішень. Опозиція виявилася банально не готовою до будь-якої системної активізації, окрім чергових заяв у соцмережах.

У чому, на вашу думку, полягає корінь цієї внутрішньої немічності білоруських демократичних сил?

Тут діагноз очевидний: тотальна відсутність організаційної системності. Ми не спромоглися налагодити навіть базові управлінські речі: елементарне анкетування прихильників, зрозумілу модель надання допомоги чи менеджмент наявних ресурсів. Як наслідок, замість потужної організації ми маємо десятки мікроскопічних, часто суто віртуальних структур по 5–20 осіб. Вони існують у власному інформаційному вакуумі та не здатні сформувати реальну силу, яка могла б на щось впливати.

Читайте також: «Лукашенко боягузливіший за Януковича»: Активіст Євген Афнагель — про помилки протестів-2020 та спільну перемогу

Ми часто чуємо про поневіряння звільнених політв’язнів, які опиняються за кордоном. Здавалося б, їх мають зустрічати як героїв із готовим пакетом допомоги. У чому саме там виникає збій?

Збій знову ж таки суто організаційний, і він виглядає як злий жарт. Людей вивозять, наприклад, до Польщі, але абсолютно не інструктують щодо правових реалій. Колишні в’язні здають свої паспорти для легалізації, навіть не встигнувши відкрити банківські рахунки. У результаті вони опиняються в юридичній та фінансовій пастці: статус є, а можливості отримати допомогу — немає. При цьому парадокс у тому, що солідарне суспільство збирає значні суми — близько 200 тисяч доларів. Проте ці кошти просто «зависають» у повітрі, бо їх не можуть ефективно розподілити через елементарну управлінську безграмотність тих, хто взяв на себе роль координаторів.

Яку роль у цьому хаосі відіграє Офіс Світлани Тихановської? Чи відчувається їхня участь у виправленні цих «дитячих помилок» управління?

Офіс, на жаль, проігнорував свою найголовнішу функцію — бути організатором. Не створено життєздатного механізму допомоги, не налагоджено систему регулярних донатів та, що найважливіше, горизонтальну взаємодію між активістами. Складається стійке враження, що сильна та масова структура, яка б складалася з реальних людей, а не лише з медіа-персон, їм просто була не потрібна. Це зручна позиція для представницьких функцій, але катастрофічна для боротьби.

Читайте також: «Офіс Тихановської причетний до поразки»: екс-політв’язень Дмитро Козлов — про жахи «лукашизму» та кризу опозиції

Якщо нинішня модель не працює, то яку альтернативу ви бачите? Як це мало б виглядати в ідеалі?

Нам не треба вигадувати велосипед. Достатньо поглянути на українську «Самопоміч» або подібні моделі: це регулярні невеликі внески, чіткий облік активістів, менеджмент людського капіталу та ресурсів. Це нудна, але необхідна робота — постійні дзвінки, зустрічі, розподіл відповідальності. Я займався цим ще чверть століття тому в Білоруському Народному Фронті у Мінську. Ця система перевірена часом і вона працює, але вона вимагає праці «в полі», а не лише в ефірах закордонних телеканалів.

Давайте будемо реалістами: які зараз перспективи того, що режим Лукашенка взагалі може змінитися?

Режим виглядає стабільним, якщо дивитися на довгострокову перспективу. Країна затиснута в лещата спецслужбами та силовиками, а російський вплив став практично абсолютним. Події 2020 року надали нам жорстокий урок: навіть якщо на вулиці вийде мільйон людей, без власного силового ресурсу та чіткої організації вони не здатні зламати систему. Сучасні диктатури навчилися переживати такі спалахи, і досвід Росії тут дуже показовий — вони можуть триматися десятиліттями за рахунок тотального придушення будь-якої альтернативи.

А як щодо міжнародного тиску? Чи здатні санкції та юридичні переслідування підірвати фундамент диктатури?

Санкції — це діряве сито. Їх навчилися обходити через прогалини у міжнародному законодавстві та через небажання деяких країн втрачати прибутки, виконуючи обмеження жорстко. Що стосується юридичного тиску, то ми підготували та подали колосальну кількість матеріалів щодо злочинів режиму до різних юрисдикцій — від Іспанії до структур ЄС. Але результату нуль. Немає політичної волі доводити ці справи до реальних судових рішень. Європейські інституції фактично самоусунулися, обмежившись «глибоким занепокоєнням», яке в Мінську нікого не лякає.

Чому, на вашу думку, до білоруського опозиційного руху не приходять «нові обличчя» — студенти, представники ІТ-сектору, підприємці?

Тото в нас немає тих, хто б їх залучав. Досвідчені ветерани боротьби з 15–20-річним стажем просто викинуті на узбіччя процесу. Нові групи — енергійна молодь, айтішники, малий бізнес — абсолютно не інтегровані в рух. Ми втратили близько 90–95% усього потенціалу через те, що комунікація всередині опозиції перебуває на печерному рівні. Коли немає грамотного управління, навіть найпалкіший ентузіазм швидко перегорає.

Олександре, дякую за цю відверту, хоч і не дуже втішну розмову. Хочеться вірити, що зміни все ж настануть.

Дякую і вам. Сподіваюся, що критичне осмислення наших помилок допоможе врешті-решт змінити ситуацію.

—

Розмовляв Валентин Деменко для «Аргумент»