За роки повномасштабної війни Білорусь перетворилася на незамінну логістичну та промислову основу для армії російських загарбників. Надаючи інфраструктуру, полігони та можливості для гібридного тиску на Європу, режим Лукашенка допомагає Росії затягувати конфлікт.

У результаті Україна та Захід стикаються зі складною дилемою: як реагувати на де-факто співучасть Білорусі в агресії, зберігаючи колишню стриманість? Саме ця еволюція, а не перспектива перетину кордону білоруськими військами, сьогодні становить головну проблему безпеки для України та Заходу.

Олександр Лукашенко стверджує, що Росія намагається ще глибше втягнути Білорусь у війну проти України. І дає зрозуміти: білоруські війська все ще можуть опинитися на полі бою. Однак які б вимоги Москва не висунула в майбутньому, Мінськ уже надає їй щось цінніше: територію, інфраструктуру, промислові потужності та стратегічну глибину.

Читайте також: Білоруський плацдарм 2026: Павло Усов про «тактичні» санкції США та стратегічний глухий кут Заходу щодо Росії

Перший етап (2021–2022): Білорусь як плацдарм для наступу

У лютому 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, у Олександра Лукашенка вже практично не залишилося простору для маневру. Переломний момент настав не тоді, а двома роками раніше. Після фальсифікації президентських виборів 2020 року та найбільших протестів у новітній історії Білорусі політичне виживання Лукашенка опинилося в прямій залежності від Кремля. Політична, фінансова та силова підтримка з боку Кремля допомогла йому встояти, незважаючи на безпрецедентний внутрішній тиск і західні санкції, але баланс сил між Мінськом і Москвою докорінно змінився.

Ця залежність мала й військовий вимір. Протягом 2021 року Росія планомірно нарощувала військову присутність у Білорусі під прикриттям спільних навчань. Після навчань «Захід», що відбулися восени 2021 року, російські війська та техніка взагалі залишилися в країні. Водночас Лукашенко підписав низку угод, укладення яких довго відкладалося, в рамках Союзної держави, зокрема нову військову доктрину. Цей документ суттєво поглибив оборонну співпрацю Мінська та Москви. Те, чому він роками чинив опір, тепер було неможливо відкинути з політичних міркувань.

У лютому 2022 року Білорусь стала незамінною базою для початку вторгнення. Саме з її території російські війська увійшли на північ України, намагаючись захопити Київ. На білоруських аеродромах базувалися російські винищувачі, з Білорусі запускалися ракети, а сама країна забезпечувала логістику та надавала шляхи постачання й госпіталі для російських військ. У перші тижні війни держава, по суті, стала північним плацдармом для російського наступу на українську столицю.

Проте в одному принциповому питанні Лукашенко залишився вірним собі: всупереч широко поширеним припущенням, його війська в Україні так і не з’явилися. Більше того, немає підстав стверджувати, що у нього взагалі були такі плани: він усвідомлював величезне невдоволення суспільства війною і сумнівався в боєготовності власних збройних сил. Побоюючись внутрішньополітичних наслідків, він був готовий надати Москві все, що завгодно, крім білоруських солдатів. Цей принцип відтоді й визначав роль Білорусі в конфлікті.

Після провалу наступу на Київ та виведення російських військ з півночі України навесні 2022 року роль Білорусі почала змінюватися. З плацдарму для наступальних операцій вона поступово перетворилася на стратегічний тил Росії.

Читайте також: Тиха анексія Білорусі та перетворення її суверенітету на мобілізаційний ресурс рашистів

Другий етап (2023–2024): Білорусь забезпечує стратегічну глибину

До 2023 року характер бойових дій змінився, і Росії довелося відмовитися від планів, розроблених рік тому. Кремль більше не потребував Білорусі як коридору для стрімкого наступу на українську столицю. У позиційній війні на виснаження у Москви з’явилися нові потреби: підготовка військ, ремонт і обслуговування техніки, перекидання особового складу та матеріально-технічних ресурсів — а також необхідність зменшити навантаження на російську військову інфраструктуру.

Білорусь добре підходила для вирішення всіх цих завдань. Російські війська готувалися до відправлення на фронт на навчальних полігонах союзної держави. Білоруські підприємства допомагали з технічним обслуговуванням та ремонтом військової техніки. У розпорядженні російських військових залишалися залізниці та інша інфраструктура країни. Спільні навчання також продовжилися. По суті, Білорусь надала Росії додатковий військовий потенціал — далеко від лінії фронту і здебільшого поза досяжністю українських ударів.

З військової точки зору для Москви також була важливою можливість відновити ескалацію з півночі. Навіть після відходу російських військ з півночі України київська влада не могла ігнорувати кордон з Білоруссю. Загроза нового розгортання російських сил — або відновлення ракетних і авіаційних ударів з території Білорусі — змушувала Україну зміцнювати рубіж і утримувати на півночі війська та ресурси, які могли б знадобитися на інших напрямках.

Тим часом Лукашенко продовжував ухилятися від відправки своїх військ до України. Як не дивно, Росію це цілком влаштовувало: порівняно невелика білоруська армія, яка не мала досвіду війни, дала б мало переваг на полі бою, а політичні втрати Лукашенка були б величезними. Білорусь була набагато кориснішою як надійний тил, а не як джерело додаткової піхоти.

Парадокс другого етапу участі Мінська у війні полягав у тому, що його роль ставала дедалі менш помітною, але не менш значущою. Білорусь перестала бути ключовим плацдармом для швидкої перемоги, зате вона допомагала Росії пристосовуватися до провалу її планів — і готуватися до значно тривалішої війни.

Читайте також: Ядерний могильник під наглядом КДБ або Чому лояльність у Білорусі стала небезпечнішою за радіацію

Третій етап (2025 рік — дотепер): Білорусь дозволяє Росії вести затяжну війну

До 2025 року роль Мінська знову змінилася. До війни на виснаження в Україні додалося ширше протистояння Росії із Заходом, і в обох конфліктах Білорусь ставала дедалі кориснішою для Кремля.

Чим довше триває війна, тим менше Москві потрібні солдати сусідньої країни — і тим більше їй потрібні її оборонні потужності. Білоруські підприємства постачають російському ВПК важку техніку, оптику, електроніку та інші комплектуючі, а ремонтні заводи та військові об’єкти збільшують потенціал економіки воєнного часу.

Білорусь також входить до економічної екосистеми, за допомогою якої Росія адаптується до західних санкцій. У міру обмеження доступу до західних ринків і технологій обидві країни поглиблювали промислове співробітництво та налагоджували спільні ланцюги поставок.

До того ж Білорусь займає ключове положення на східному фланзі НАТО: вона межує з Польщею, Литвою та Латвією і розташована між материковою Росією та сильно мілітаризованим калінінградським ексклавом. Білорусь і Калінінград з півдня та півночі обрамляють Сувалкський коридор — вузьку смугу довжиною близько 100 км, яка з’єднує Польщу з країнами Балтії та вважається однією з найбільш вразливих у стратегічному плані територій НАТО.

Аеродроми, навчальні полігони, склади та транспортна інфраструктура Білорусі сприяють російським військовим діям, залишаючись при цьому далеко від лінії фронту. У червні 2026 року Володимир Зеленський відкрито заявив, що Мінськ будує нову інфраструктуру поблизу українського кордону, зокрема шість автомобільних мостів, дорожню розв’язку та нові склади боєприпасів і сховища палива. За словами Києва, російські військові документи пов’язують це будівництво з війною в Україні. Жодних свідчень неминучого повторного вторгнення з території Білорусі немає. Однак інфраструктура, побудована сьогодні, розширює можливості Росії завтра — і змушує Україну враховувати це у своїх планах.

Інфраструктура, побудована сьогодні, розширює можливості Росії завтра

Крім того, Росія використовує Білорусь як майданчик для демонстрації Європі своєї військової могутності. Кремль розгорнув у країні ракетні комплекси «Іскандер» та «Орешник» і заявляє про розміщення там тактичної ядерної зброї. Втім, ця інформація не отримала незалежного підтвердження. Незалежно від того, чи змінюють ці озброєння військовий баланс сил, їхнє політичне призначення очевидне: Мінськ дозволяє Москві перенести географію її протистояння з НАТО далі на захід і використовувати свою територію для примусу та ядерних погроз.

Читайте також: «Ніколи знову» проти «Можемо повторити»: Генадій Коршунов про білоруський антивоєнний консенсус та соціологію під пресом репресій

Для Кремля Білорусь є цінною у протистоянні із Заходом не лише з точки зору демонстрації військової могутності. З 2021 року режим Лукашенка використовує мігрантів як інструмент тиску на Польщу, Литву та Латвію. Криза на кордоні, яку він тоді спровокував, триває й досі. Останнім часом Литва фіксує над своєю територією повітряні кулі, запущені з Білорусі, з контрабандними сигаретами. Важливо, що це не просто контрабанда: літаючі об’єкти неодноразово порушували цивільне авіасполучення та призводили до закриття аеропорту Вільнюса. Литовська та європейська влада дедалі частіше кваліфікують ці інциденти як гібридну загрозу.

Це наочно демонструє ще одну причину, через яку Білорусь є корисною для Росії: можливість заперечувати свою причетність. Можна чинити тиск, не переходячи до відкритого військового протистояння, і подавати це як щось інше — міграційну проблему, організовану злочинність, контрабанду сигарет або дії невстановлених осіб. Мінськ при цьому може заперечувати свою відповідальність, а Москва — взагалі заперечувати будь-яку причетність. Проте в сукупності це призводить до виснаження ресурсів країн НАТО. Росія перевіряє їхні кордони та повітряний простір на міцність, виявляє вразливі місця та створює атмосферу невизначеності щодо майбутнього.

Отже, ймовірність того, що Білорусь безпосередньо вступить у військові дії проти України, сьогодні ще нижча, ніж у 2022 році. І все ж союз із Мінськом для Кремля зараз важливіший, ніж будь-коли з початку повномасштабного вторгнення. Не тому, що Білорусь може надати свої війська, а завдяки всім перевагам, які вона надає: інфраструктурі, промисловим потужностям, логістиці, географії та можливості діяти чужими руками. У 2022 році Мінськ допоміг Москві розпочати вторгнення. Сьогодні він дедалі активніше допомагає Росії вести затяжну війну проти України — і протистояти Заходу в ширшому сенсі.

Поки що Україна поводиться стримано щодо Білорусі. Незважаючи на масштабну підтримку, яку Мінськ надає російському вторгненню, Київ не наважується відкрити другий фронт. Ця стриманість зумовлена політичними розрахунками не меншою мірою, ніж військовими: удар по Білорусі дасть Лукашенку привід для прямого вступу у війну, зміцнить наратив Кремля про західну агресію та налаштує проти України білоруське суспільство, яке поки що в переважній більшості виступає проти участі в конфлікті.

Але чим довше триває війна, тим складніше буде зберігати цей статус-кво. Якщо білоруські заводи продовжуватимуть постачати комплектуючі для російської зброї, якщо росіяни дедалі активніше використовуватимуть її військову інфраструктуру та знову завдаватимуть ударів з території союзної держави, Києву буде дедалі складніше обґрунтовувати різне ставлення до Мінська та Москви. Це не означає, що удари України по білоруських військових об’єктах або оборонних підприємствах неминучі. Але з військової точки зору їх стає дедалі простіше виправдовувати.

Читайте також: Павло Сєверинець: «Зміни в Білорусі можуть бути блискавичними, але через втручання Росії — непередбачуваними»

Лукашенко, судячи з усього, усвідомлює цю дилему. Він публічно заявляє, що Білорусь не слід втягувати у війну, намагається продемонструвати певну дипломатичну самостійність через контакти з Китаєм та іншими партнерами, а також запевняє Київ у тому, що білоруські війська не перетнуть кордон. І все це означає одне: білоруський лідер хоче залишатися незамінним для Москви, не стаючи при цьому співучасником війни в очах України та Заходу. Чи зможе він і надалі зберігати цю рівновагу, залежатиме не стільки від його красномовства, скільки від того, наскільки Росії буде потрібна Білорусь для продовження війни в Україні.

—

Катерина Глод, заступник керівника відділу зовнішньої політики Центру нових євразійських стратегій (NEST); опубліковано у виданні The Insider