Саме коментарі моїх читачів надихнули мене написати цей блог. Тож це не лише моя робота — це результат нашого спільного обговорення.
Знову те саме кіно. Глибокої ночі, поки пересічний європеєць спокійно спить під ковдрою НАТО, над його головою — у буквальному сенсі — пролітає крилата ракета з позначкою «made in Russia». Цього разу маршрут пролягав через сотні кілометрів українського неба і закінчився ефектним кратером на люблінському полі. Не в місті, не в будівлі — пощастило. Просто пощастило. А удача, як відомо, — це офіційна стратегія оборони Альянсу.
Спрацювали процедури. Знову
Кожного разу, коли шматок російського металу приземляється на території країни-члена НАТО, включається один і той самий ритуал. Спочатку — тиша. Потім — обережні коментарі анонімних джерел. І нарешті — заспокійливий прес-реліз про те, що «ситуація перебуває під контролем», «процедури спрацювали» і «безпека громадян залишається пріоритетом». Прекрасно. Питання лише одне: якщо процедури настільки бездоганно спрацювали, чому ракета взагалі долетіла до польського поля, а не була зустрінута десь набагато раніше — над морем, над кордоном, будь-де, аби не над орним чорноземом за шістдесят кілометрів від обласного центру?
Формально все виглядало по підручнику: невідомий об’єкт у повітряному просторі, піднятий у повітря F-16, шість хвилин радарного стеження — і об’єкт зникає. Технічно бездоганна операція зі спостереження за тим, як ракета летить туди, куди їй заманеться. Спостерігати вміємо чудово. Зупиняти — це вже, вибачте, наступний бюджетний цикл.
Радари є. Стріляти нема з чого
Формально Польща не беззахисна. У неї є радіотехнічні війська, розгалужена мережа станцій, модернізовані та новітні 3D-радари, мобільні комплекси, здатні супроводжувати кілька цілей одночасно, і навіть польські пасивні системи власного виробництва. На папері — справжня фортеця слухового апарату НАТО.
Але одна деталь трохи псує картину: бачити ракету — це не те саме, що її збити. Крилата ракета типу Х-101 літає низько, огинає рельєф і взагалі поводиться так, наче спеціально створена, щоб псувати настрій операторам радарів. Виявити її складніше, ніж класичну балістичну «дуру», яка летить по підручниковій параболі й люб’язно повідомляє всім зацікавленим: «я буду тут». А ось коли її вже виявили — виникає наступне запитання: а чим, власне, збивати?
Тут і починається найцікавіше. Програма «Вісла» з американськими Patriot нібито просувається, перші батареї нібито вже «оперативно готові». Система малої дальності Narew — теж нібито в процесі. До комплекту додаються Piorun, Poprad, Pilica+ — ціле сузір’я назв, які чудово звучать на брифінгах і значно гірше — коли треба реально перехопити щось, що летить на низькій висоті вночі. Багатошаровий щит існує поки що переважно в презентаціях PowerPoint. У реальному небі шар, судячи з усього, поки один — і той не суцільний.
AWACS по чергах, винищувачі — за розкладом
Особливо тішить логіка чергування. НАТО має розгалужену мережу літаків раннього попередження — але, схоже, не настільки розгалужену, щоб літати над Польщею щоночі, коли Росія влаштовує чергову «смертельну ілюмінацію» по українських містах. А про масовану атаку, до речі, було відомо заздалегідь — про це прямим текстом попереджав український президент. Тобто час на підготовку був. Питання, скільки саме часу знадобилося Альянсу, щоб перевести це попередження в реальні польоти чергових бортів, залишається риторичним.
Те саме з винищувачами. Логічно було б тримати їх у повітрі до того, як об’єкт з’явиться в повітряному просторі, а не піднімати по факту виявлення — коли ракета вже фактично довершує свій маршрут. Відстань від російсько-українського кордону до польського — до тисячі кілометрів. Часу на реакцію — вагон. Використаного часу — шість хвилин активного стеження і кратер у полі.
Тест, який Альянс постійно «успішно» провалює
Найзабавніше — те, що це вже далеко не перший раз. Румунські безпілотники минулого тижня, польська ракета цього тижня, і так по колу, рік за роком. Кожен такий епізод — це, по суті, тест на пильність, який Кремль ретельно проводить над східним флангом НАТО. І щоразу відповідь одна: заяви про аналіз ситуації, обіцянки посилити контроль і… нічого принципово нового.
Логіка тут проста, хоч і неприємна: слабка чи запізніла реакція трактується не як прояв стриманості, а як дозвіл продовжувати. Кожен інцидент без жорсткої відповіді — це маленький зелений сигнал світлофора для наступної провокації. Гібридна війна не тому й називається гібридною, що складається з випадковостей — вона складається з ретельно дозованих перевірок на слабкість.
Замість висновку
Польща дійсно будує щит. Роками, послідовно, з інвестиціями в мільярди доларів. Проблема в тому, що поки цей щит добудовується, ракети продовжують літати за старим розкладом — реальним, а не за графіком поставок Patriot. І щоразу, коли черговий шматок металу падає на чиєсь поле «на щастя, без жертв», варто пам’ятати: везіння — це не система оборони. Це просто везіння. І одного разу воно може закінчитися саме там, де його найменше очікують. Джерело: https://censor.net/ua/b4016125