Суспільство так і не навчилося політичної витримки і вимогливості

У шахи грають початківці, які бачать гру на один і, в основному, саме свій хід вперед і ті, хто вже вивчив дебюти, вміє розгортати позицію, має план гри та втілює його, вміє вибирати пріоритетні напрямки гри і прораховує ходи на 5-7 вперед – грають на перший розряд.
У шахи грають майстри і міжнародні гросмейстери – у їхній грі немає ні часу, ні потреби на другорядне і слабкі ходи, вони не рахують заздалегідь видимі програшні варіанти. Вони навіть у важких ситуаціях вибирають краще, бо слабкі варіанти дискваліфікують їх.
І все це одна і та ж гра. І завжди в цих іграх, незалежно, чи грають в парку пенсіонери, чи діти у секції, чи майстри на турнірах панує напруга і бажання перемогти.
Тобто, знайти кращий хід із багатьох можливостей, який посилить позицію і рядом ще кращих ходів приведе до перемоги.
Ті ж, хто робить слабкі ходи, програють.

На жаль основна маса українських виборців у своїх іграх-виборах грають як шахісти-початківці, а політичні шахраї-махінатори, які класом дещо вищі, ну, десь як гравці першого розряду, обігрують свій “електорат” за милу душу.
Не так тому, що краще грають, як тому що маніпулюють. Жили б вони у інших країнах – не були б ні політиками, ні мільйонерами, ні міністрами – а звичайними обивателями середньої руки.

Я і про те, що немає в політиці “двох куп лайна”, немає “двох зол”, а є можливості, коли при правильній грі можна привести до влади оптимальніший із наявних варіантів. Тільки оцінювати позицію слід вірно і ходи далі рахувати. Бо кожне “зло” у порівнянні з іншими має як свої переваги, так свої вади та шкідливі якості. У такому неідеальному суспільстві як наше немає ідеальних політиків – їх виборець не помічає і не підтримує. Тому слід грати тими фігурами, які є і рухатися по лінії розвитку, а не занепадати, не голосувати проти себе.

Ну очевидно ж було, кого обирали і які будуть результати. Вже за півроку опісля президентських і через три місяці після парламентських маємо те по різних напрямках, чого раніше й не могло бути. І мовчання ягнят.

Очевидно, що у другому турі президентських виборів у 1999 році слід було голосувати не за Симоненка, а за Кучму. Хоча обоє рябоє. Але у першому турі був ширший вибір і був шанс для розвитку.
При всьому, Ющенко, при розумному електораті, мав бути вибраним на другий термін і це дало б нам розвиток.
І сьогодні мав би бути інший президент і ми мали б, попри все, пять років розвитку.
Але у варіанті Майдан-антимайдан і немайдан переміг немайдан. Перемогла сформована більшість ніяких і представник їхній ніякий.
Суспільство так і не навчилося політичної витримки і вимогливості.

Тому ті, хто говорить про два зла чи про купи мали б розуміти, що справах не тільки в купах політиків, а в купах електорату і що самі також до цього зла спричинені.

Сергій Жижко

і