Три наївних питання про Білорусь

мах

На плакаті цитата з національного гімну країни: «Процвітай, Білорусь!», Мінськ, 2017. Фото (с): Максим Едвардс. Використовується з дозволу.

[Оригінал статті опублікований у серпні 2019 року].

В моїй країні є прислів’я: «Що б ви не говорили про білорусів, це не буде правдою». Кожне слово у цьому прислів’ї — істина, особливо коли мова йде про те, як іноземці обговорюють Білорусь, повторюючи поширені здогадки і міфи про одну із найменш відомих країн Європи. Найкращий спосіб розвіяти міфи — ставити питання, але питання, які я чую, поки лише підкреслюють рівень невігластва по відношенню до Білорусі.

Далі йде моя скромна спроба не просто дати відповіді на питання; я буду розмірковувати про те, як нас бачать інші, і якими ми бачимо самі себе.

1. Отже, ви — частина Росії чи ні?

У мене багато знайомих, які живуть західніше ріки Буг (саме так ми, білоруси, визначаємо «Захід») і взагалі не знають, що існує країна під назвою Білорусь. А якщо і знають, то дуже мало. Якщо ви можете з упевненістю знайти нашу країну на мапі, то можете пропустити цю частину або перечитати її, щоб просвітити своїх знайомих, які все ще мають прогалини в знаннях європейської географії.

Чому так мало людей знає про Білорусь? По-перше, грає свою роль стара добра людська лінь, а також небажання заглиблюватися в складнощі і реалії величезної території, яку в ЄС і США часто визначають як «пострадянський простір». Ми могли б задатися питанням, чому деякі країни масово не називають «постнацистськими». В цілому, ця категорія часто йде пліч-о-пліч із припущенням про те, що все, що знаходиться між Європою і Китаєм, можна назвати «російським». По-друге, трагікомічне омилення породжує слово «Білорусія», яке, хоча і анахронічне, але все ще широко вживане як в англійській, так і в російській мовах. Слово є архаїзмом і іноді прямо перекладається іноземними мовами як «White Russia», «Белая Россия», «Weißrussland» або «La Russie Blanche». Але ми не «білі росіяни», ми білоруси (прим.перекл.: в англійській і російській мовах автор використовує форму «беларус», яка є більш уживаною американськими білорусами [анг] і активістами [анг] поряд з формою «белорус»; можливо, за цією логікою для української було би запропоновано використовувати форму «бєларус» замість «білорус»).

2. Але я читав(ла) в інтернеті через Google Перекладач, і там існують різні версії назви країни…

У російськомовному інтернеті використання (рос.) «Белоруссии» напротивагу (рос.) «Беларуси» — тема гарячого конфілкту для диванних вояків різних ідеологій. По цьому питанню існує, без перебільшення, мільйони коментарів різного ступеня логічності і образливості. В цілому, їх можна звести до двох аргументів.

Перший аргумент підкреслює той факт, що деякі російські словники припускають використання слова «Белоруссия». Другий говорить, що самоназва (ендоетнонім) країни в білоруській мові — «Беларусь». Ті, хто виступає за (рос.) «Белоруссию», часто впадають в оману, як при порівнянні «яблук і апельсинів», посилаючись на той факт, що російськомовні не використовують ендоетноніми для інших країн (наприклад, «Suomi» для Фінляндії або «Deutschland» для Німеччини). Підступ у тому, що Білорусь офіційно є двомовною країною, і всі білоруси також говорять російською. Офіційно тільки (біл.) «Беларусь» і (біл.) «Республика Беларусь» вважаються ендоетнонімами країни, навіть якщо її громадяни пишуть і говорять російською.

Протистояння полягає у тому, що кожна сторона кепкує з іншої, і це виливається у добрячу кількість мемів, а іноді закінчується дуже гарячими і бридкими суперечками. У той час як аполітична маса людей не вважає, що обговорення цього питання є дуже важливим, більш політично залучені люди вважають тест «”Белоруссия” (рос.) проти “Беларусь”» одним із найкращих способів поділу на «ми» і «вони».

Місцева інтелігенція і активна частина суспільства вважають російський термін «Белоруссия» не тільки помилкою, але і явно імперіалістичним і російськоцентричним прочитанням назви країни. В столиці Білорусі, Мінську, всі загальновідомі росіяни так чи інакше пройшли цей тест. У 2014 році Галина Тимченко, редакторка російського незалежного сайту новин «Медуза», відстоювала використання «Белоруссии» для сайту новин Bolshoy.by з посиланням на словники і навіть на Конституцію Росії. А Андрій Макаревич, лідер групи «Машина времени», пояснив на концерті 2016 року в Мінську [біл], що не хотів розізлити білорусів [коли під час виступу в Білорусі у 2015 році він називав країну «Белоруссией»], і що він просто звик до старої, радянської назви країни.

Відповіді двох росіян зустріли не однакові оплески.

3. І все ж, як ви сприймаєте Радянський Союз: як окупантів чи друзів?

Оскільки Білорусь була частиною Радянського Союзу з 1919 по 1991 рік, багато людей відчувають сильний зв’язок із суспільством, у якому вони народилися, як і ті, хто народився в інших місцях. Інших орієнтирів немає; зрештою, зв’язки з Великим князівством Литовським (прим. перекл.: держава, що існувала в XVI-XVIII століттях і включала територію Білорусі) значно віддаленіші. Міф радянської епохи про тісне братерство між східнослов’янськими народами (білорусами, росіянами і українцями) залишається сильним, але з кожним днем ми все більше і більше розуміємо, що ностальгія по радянському минулому для громадян Білорусі і громадян сусідніх країн може означати абсолютно різні речі.

Коротше кажучи, в білоруському суспільстві немає єдиної думки про те, чи варто вважати радянський період окупацією чи ні.

Офіційна білоруська історіографія використовує сприятливу інтерпретацію радянських часів, підкреслюючи економічний розвиток і залишаючи без глибокого аналізу або розуміння жорстокі репресії, розв’язані з Радянським Союзом у 1930-х роках. З іншого боку, факти не відкидаються офіційними звітами, і часи змінюються. Візьмемо, до прикладу, Куропати, лісисту місцину на околицях Мінська, де радянська таємна поліція провела страти у 1937 році. Куропати зіграли важливу роль, ставши свого роду символом під час краху радянського режиму і відновлення незалежності Білорусі у 1991 році. В наступні десятиліття лише активісти руху за демократію продовжували вшановувати пам’ять тієї трагедії. Але сьогодні навіть колишній головний редактор газети, яка публікується адміністрацією президента, згадує про неї

Білорусь раннього радянського періоду була більш різноманітним місцем, ніж сьогодні. Назва столиці чотирма офіційними в той час мовами (білоруська, російська, польська та ідиш) над Мінським залізничним вокзалом, 1926 рік. Фото: Wikimedia Commons.

На відміну від офіційних звітів того періоду, незалежна історіографія не закриває очі на той факт, що саме проект «Радянський Союз» наніс вирішальний удар по білоруській національній ідентичності. Саме у Мінську Микита Хрущов, радянський лідер з 1953 по 1964 рроки, відмітив [анг], що білоруси стануть першими, хто «збудує комунізм», оскільки вони майже відмовились від своєї рідної мови на користь російської. До 1960-х років всі спонсоровані державою програми з розвитку національних мов і культур в Радянському Союзі були згорнуті. Слова Хрущова і до сьогодні повторюють, і вони, як вважається, багато що пояснюють щодо відношення Радянського Союзу до Білорусі. Але хоч ця правда і гірка, все ж, вона не смертельна.

Сьогодні знову зросла зацікавленість до вивчення, переосмислення і повторного відкриття культури радянської Білорусі 1920-х і 1930-х років, до чисток Йосифа Сталіна. Ця зацікавленість має сенс; рання радянська Білорусь широко розглядалась як наступниця нетривалої Білоруської Народної Республіки (БНР), проголошена в часи Першої світової війни. До того, як 25 березня 1918 року БНР оголосила про свою незалежність, радянське керівництво, як правило, не розглядало білорусів як окрему етнічну групу.

Протягом перших 15 років радянського білоруського уряду московські чиновники чітко розуміли, що вони буквально говорили різними мовами з цільовою аудиторією свого політичного проекту. Тоді вони вирішили просувати білоруську мову, спровокувати гарячі дебати про національну ідентичність у газетах і оголосити не одну, а чотири офіційні мови (білоруську, ідиш, польську і російську). Для того часу це було соціально прогресивним кроком, який дозволяв мирне співіснування [різних, в першу чергу кількох найбільш чисельних (с.34-35) народів республіки].

У певному сенсі атмосферу цього періоду можна порівняти з атмосферою Веймарської республіки у Німеччині. Це, безумовно, надихнуло покоління молодих соціалістичних білоруських авторів і було увіковічено у мемуарах польського письменника білоруського походження Сергія Пясецького [рос], який писав про зухвалі спроби провезти контрабандою кокаїн через кордон із Польщею. Радянські планувальники в Білорусі назвали країну «червона Данія» [рос] не тільки на честь досягнень у сільському господарстві цієї країни, але і на знак визнання того, що білоруси уперто відмовляються змінювати свій спосіб життя на хуторських подвір’ях на користь великих соціалістичних колгоспів.

До 1937 року радянська ідея була остаточно впроваджена, і потреба в народній підтримці радянської влади відпала. Натомість прийшли сталінські чистки, в ході яких опозиціонери або зникли, або змирились із новою реальністю. Інтелігенція, яка обстоювала білоруську мову і культуру, як і планувальники «червоної Данії», пішли на небеса. Від їх курсу відмовились на користь сурової дисципліни нової радянської людини. Цей новий зразок громадянина був темою промови, в якій Хрущов висміював білоруську мову (фактично тут він тільки повторив Сталіна). Все національне було систематично знищене і залишалось забутим до культурного ренесансу 1980-х років, коли знову зазвучали голосу незгодних задля відновлення суверенітету з розпадом Радянського Союзу.

В лютому [цього року] відома дослідниця Ханна Северинець жалілася мені, що не змогла опублікувати наукову статтю про правління білоруських «національних комуністів» у 1920–1930-х роках. Тому що герої цієї історії незручні для всіх сторін: державні видання вважають їх надто націоналістичними, а незалежні видання — надто «червоними».

Тому лише дуже небагато хто може сьогодні дати відповідь на це питання — ті, хто готовий оцінити життя білорусів при радянському уряді не тільки через призму цькування перших чи звеличення останніх. Всі інші й досі віддають перевагу чорно-білому прочитанню.

і