ПРО ОКУПАЦІЮ, КОЛАБОРАЦІЮ І АСИМІЛЯЦІЮ

Жми! Поддержи!




 

Наразі не стихають дискусії про наше непросте радянське минуле, у тому числі про те, чи можна вважати, що Україна була в ту добу окупованою і якщо так, то якою була ця окупація. Отже, я хотів би поділитися своїми роздумами на цю тему. Звичайно, я не можу нічого категорично стверджувати. Можливо, у когось інший погляд на цю проблему. А мені це бачиться приблизно так.

Але перш ніж перейти до суті питання, доцільно схарактеризувати загальну ситуацію в колишньому Радянському Союзі. Варто зауважити, що вся радянська доба досить чітко розділяється на два періоди. Перший умовно сталінський, а другий відповідно пост-сталінський.
Перший період тривав приблизно до середини 1950-х років. Хоча 1920-ті роки і не зовсім сталінські. Але в контексті нашої розмови це не має суттєвого значення. Сталінський період характеризується жорстокою диктатурою. Він по вінця наповнений такими досить знаковими подіями, як колективізація, Голодомор (навіть не один), незатухаючі репресії, низка воєн та військових конфліктів. На цьому тлі придушення будь-якого інакомислення й тотальна комуністична пропаганда за відсутності альтернативних джерел інформації, у тому числі закордонних, оскільки країна відгородилась від цивілізованого світу залізною завісою.
Досить структурованим було й населення тодішнього Радянського Союзу. Його можна розділити на чотири категорії.
Перша – привілейоване чиновництво, своєрідне новітнє дворянство, яке беззастережно служить своєму імператорові (генсеку). Сюди можна зарахувати партійних функціонерів, держслужбовців усіх щаблів, директорів заводів і фабрик, високопоставлених військових, окремих відомих митців. А ще – чисельний репресивний апарат. Чи не всі вони мали певну владу, а отже, і непогане матеріальне забезпечення на тлі злиденного існування мільйонів їхніх співвітчизників. Єдине, що їх постійно гнітило, – це страх потрапити у немилість вождя чи своїх начальників, а відтак і опинитися у лабетах спецслужб, а потім і в концтаборі чи навіть бути фізично знищеними.

Друга категорія – це здебільшого робітничий клас та пересічна інтелігенція (вчителі, лікарі, актори, інженери тощо). У матеріальному відношенні вони були більш-менш забезпечені, принаймні навряд чи голодували, але їх так само постійно переслідував страх бути репресованими.

До третьої категорії належить майже повністю безправне колгоспне селянство. Це, по суті, новітні радянські кріпаки. Колгоспники не мали навіть паспортів і змушені були зранку до пізнього вечора майже безкоштовно (за так звані трудодні, які нічого не вартували) працювати в колгоспі. Їх також за будь-яку «провинність» (чи просто за рознарядкою) у будь-який момент могли репресувати.

Четверта категорія – мільйони в’язнів чисельних радянських концтаборів. Серед них було чимало політичних. Вони щонайменше дві третини доби мали тяжко працювати, постійно страждали від голоду та різних хвороб. Смертність серед них була надзвичайно високою. Життя цих людей взагалі нічого не вартувало. Табірне начальство й табірна обслуга, а також криміналітет, який користувався у концтаборах певними привілеями, постійно над ними знущалися.

Другий період радянської доби, пост-сталінський, характеризується певною лібералізацією всього життя. Саме в ці роки (у часи так званої хрущовської відлиги) звільняють мільйони в’язнів, передусім політичних, відбуваються послаблення у суспільному житті, літературі й мистецтві. Поступово скасовується і колгоспне кріпацтво. Так, наприкінці 1960-х років трудодні селянам заміняють на заробітну плату, нехай і мізерну, а на початку 70-х років ветеранам призначають маленьку пенсію (12 рублів) і нарешті видають паспорти. Немає вже й постійного страху бути безпричинно репресованим. Хоча за інакомислення продовжують жорстоко карати, а особливо за так звані націоналізм і антирадянщину, які радянськими репресивними органами тлумачаться досить вільно і широко. А відтак мордовські табори і в цю добу значною мірою забиті українськими дисидентами.

Тепер, власне, по суті питання. Починаючи з початку 1930-х років, в Україні систематично йде наступ на будь-які прояви національного життя. Національна еліта (передусім мистецька) жорстоко переслідується і навіть знищується фізично («Розстріляне відродження»). Суттєво зменшується кількість україномовних шкіл, особливо у східних і південних регіонах України. Так, у Харкові на 1 грудня 1991 р. залишилась лише одна україномовна школа (та й то з поглибленим вивченням іноземних мов). Тепер це спеціалізована елітна гімназія № 6. У вишах так само домінує російська мова (за виключенням хіба що педагогічних і мистецьких інститутів, де готують учителів української мови та відповідно акторів для українських театрів). Практично повністю українська мова витісняється й з усіх державних і партійних установ. Щоправда, українською мовою продовжують друкуватися книги, частина газет та журналів, навіть функціонують україномовні радіо- і телеканал.
Але все це є мало затребуваним і непрестижним. До того ж переважна більшість талановитих українських митців, як правило, постійно поспішає перейти у значно більший, престижніший і «вдячніший» в усіх відношеннях російський сегмент культури, обезкровлюючи таким чином національний. Носіями української мови в цю добу є здебільшого сільські жителі.
Утім, найстрашніше те, що суттєві зміни відбуваються у свідомості переважної більшості етнічних українців, які все більше втрачають свою національну ідентичність. Особливо це стосується великих міст. Поступово українці все більше відчувають себе громадянами не стільки України, скільки Радянського Союзу. Багато в чому це відбувається ще й завдяки тому, що українці мають такі ж права, як і представники панівної нації. Більше того, вони мають змогу зробити карколомну кар’єру. Так, у Політбюро 1970 – 1980-х років був цілий український клан на чолі з генсеком Л. Брежнєвим – вихідцем із Дніпропетровської області. Чимало високих посад вихідці з України обіймали й на інших високих провладних щаблях. Ясна річ, що для цього потрібно було пройти серйозний фільтр. Ненадійний елемент, особливо у політичному відношенні, безкомпромісно відсівався. А для так званих націоналістів було відведено місце у мордовських концтаборах.

У зв’язку з цим виникає питання, а чи можна мешканців радянської України, які юридично і фактично були громадянами Радянського Союзу (і які самі себе так ідентифікували) вважати колаборантами, навіть тих, хто працював у партійних і державних структурах? «Новий тлумачний словник української мови» (2000 р.) визначає поняття колабораціонізм як «співробітництво із загарбниками в окупованих ними країнах під час другої світової війни». Якщо більш широко трактувати це визначення, то колабораціонізм – це співпраця представників окупованої країни з окупантами і на користь окупантів, тобто іноземних поневолювачів.
Але чи можна застосувати це визначення до мешканців радянської України, які в масі своїй уважали Радянський Союз своєю країною і обіймали в ній найвищі посади, тим більше, що і в економічному відношенні ситуація в Україні була кращою, ніж у Росії? Не міг же генсек Брежнєв, який тривалий час зазначав у своїх автобіографіях, що він українець, бути сам собі окупантом.

Щоправда, іншою була ситуація в Західній Україні, котра упродовж двох міжвоєнних десятиліть входила до складу Польщі, а фактично була нею окупована. Цілком очевидно, що на початку Другої світової війни там одні окупанти, по суті, змінили інших. Тим більше, що чимало мешканців цієї частини України тривалий час чинили опір більшовикам, у тому числі збройний. Відтак ті західні українці, які співпрацювали з тодішнім радянським режимом, скоріше за все, є колаборантами. Такими ж класичними колаборантами є й мешканці Східної України, які співпрацювали під час Другої світової війни з німецькими окупантами, зраджуючи при цьому свою країну і свій народ.
Окупаційними були й ті радянські війська, що після остаточного розгрому нацистів упродовж понад чотири десятиліття залишалися у Східній Німеччині та низці інших європейських країн, забезпечуючи там своєю присутністю існування прокомуністичних режимів.

Проте повернімося до України останніх десятиліть радянської доби. Передусім потрібно з’ясувати: а чи можна вважати, що тодішня Україна (принаймні Наддніпрянщина) була окупованою взагалі? У традиційному розумінні окупація – це «тимчасове захоплення частини або всієї території однієї держави збройними силами іншої держави; займанщина, поневолення» («Новий тлумачний словник української мови»; 2000 р.).
Нічого цього (принаймні в останні десятиліття існування Радянського Союзу) в Україні не спостерігається, хоча немає сумніву, що на початку ХХ ст. російські збройні сили окупували Україну і встановили у ній радянський лад.
Утім, за великим рахунком, нікуди не поділася окупація в Україні і в останні десятиліття існування радянської влади. Тільки це була не класична окупація – з іноземними військами, комендантською годиною, обмеженням обіймати певні посади в державних структурах (як це, було, наприклад, у довоєнній Польщі) тощо. Хоча й деякі з цих атрибутів не завжди є обов’язковими. Головним тут є те, що класична окупація зникає відразу після виводу з території поневоленої країни іноземних військ.
Окупація в Україні мала свої суттєві специфічні особливості. Таку окупацію доречно назвати духовною, або культурною. Хоча за аналогією з теперішньою російсько-українською війною її можна вважати й гібридною.
Ця окупація відбувалася в Україні поступово – завдяки постійній цілеспрямованій асиміляції українського народу, яка розпочалася ще за Російської імперії. В основі її постулат про єдиний народ. Немає, мовляв, ніякого окремого українського народу, а є лише окремі гілки єдиного російського народу. Путін, як відомо, постійно про це твердить і в наші дні. За часів Брежнєва була висунута й підхоплена теза про «единую советскую общность – советский народ», котрий склався, мовляв, у добу так званого розвинутого соціалізму – вищої фази звичайного соціалізму. Дехто це явище називає політичною нацією, що, мабуть, не зовсім правильно. Адже в сучасній Україні (як, до речі, і багатьох інших країнах) також можна вести мову про політичну націю (у нашому випадку українську), до складу якої входять представники всіх національностей, котрі є громадянами нашої країни. Але суттєва відмінність української політичної нації від «советского народу» полягає в тому, що в Україні відсутня державна політика асиміляції інших народів. Єдине, чого вимагає українська Конституція, – це знання державної мови. Всі інші права корінних народів на території української держави (наприклад, кримськотатарського), у тому числі щодо вивчення і розвитку рідної мови та культури, збережені.
Гібридна окупація, яка мала місце в радянську добу на теренах України, набагато небезпечніша за класичну, оскільки її далеко не всі відчувають і усвідомлюють. Проте нищить вона народ під корінь. Доброю ілюстрацією до цього є Кубань, де мешкають нащадки славетного запорізького козацтва, які вже повністю втратили українську ідентичність. Хоча до 1932 року більшість шкіл там були україномовними.
Інший «гарний» приклад – сучасна Білорусь. Білорусь, як відомо, формально є незалежною державою, але й сьогодні там продовжують домінувати російська мова і російська культура. І відбувається це вже кілька десятиліть поспіль за відсутності російських збройних сил. Керівництво країни і без росіян з цим успішно «справляється».
Саме такою є духовна, культурна чи гібридна окупація. Україна її зазнала у повній мірі і поки що, на жаль, остаточно не позбулася.

АНАТОЛІЙ НОВІКОВ

Yottos