Початок війни поки що ніхто не проспав…

 

Початок війни цієї ночі поки що  ніхто не проспав – вона не почалася. Поки що не почалася її гаряча фаза, але війна впливу на наші нерви йде давно і не на секунду не припиняється. Поки що всім здається, що гору бере здоровий глузд. Але чи є він у лідера Росії?  Питання не риторичне, бо ним керує маніакальна імперська ідея повернення та збору земель.

Росія в різні часи володіла не лише тим що володіла чи володів Радянський Союз. Були земельні шматки Ірану, Китаю, Аляска та тимчасовий вплив на Гаваї. На памяті у всіх Фінляндія та Польща. А ще просилися у склад СРСР  Монголія та Болгарія. Росія ковтала все чим могла не подавитися. В 1943 проковтнула Туву, уродженець якої Сергій Шойгу і сам перейнявся  «яструбиними ідеями шефа». То ж вихідці з маленьких народів, якщо їх гарно привчити до свого нового господаря, теж можуть марити його  великими амбіціями.

Але за великим рахунком «всім так хочеться покою», а не війни. Напруга втомлює і смертельно виснажує… Путін не стільки напав на Україну, бо хіба не напад стався в 2014 році, але вже «гарно озброїв Україну» та на віки налаштував на ненависть до свого імперського утворення. Діти та внуки тих хто втратив на війні батьків та дідів ніколи не зможуть назвати друзями тих хто їх вбив…

Реалії такі, що живучи з затьмареннями в деяких ділянках мозку ми вважали за друга кровожерливого сусіда. Майже ганебно забули про Батурин. А це не  історія якоїсь Хатині, а набагато  болючіше і більше втрат. То ж забувати нічого не варто, бо ті жахи історії повертаються за спіраллю буття. Дарма колись здобувши Москву українці  не утворили одвічний заслін від її кровожерливості. А ще, на жаль, не пішли на Москву і після Конотопу…

Так само багато що забули і білоруси,  які нині попрямували, можливо понуро, до «союзної держави» та брязкають разом з москалями  зброєю на наших  північних кордонах. Можливо батько нації недовчився власної історії, або того гірше,  і не знав у подробицях та деталях. XVII століття в історії  Білорусі вийшло, скажімо так, непростим. 55 років з 100 пройшли в різних війнах на східному кордоні. Найбільш руйнівний період – з 1655 по 1667 – вторгнення армії Царства Російського. На 2 роки вдалося зайняти навіть Вільню – столицю держави. У тій війні, до речі, країна втратила більше 50% населення (у східних регіонах понад 75%). Вражаючий показник, який первершує втрати у другій світовій.

Є сучасна колізія про ті події. На сувенірній монеті могільовського рубля  слова «Пора! Пора!» мають безпосереднє відношення до руйнівної війни і перелому в ній, після якого окупанти з Білорусі та Литви  поїхали «за поребрик».

Отже, Могильов, 1661 рік. Вже 4 роки під окупацією. До речі, коли росіяни займали місто (Магістрат його здав без бою в обмін на життя гарнізону, який налічував аж цілих 200 осіб) цар обіцяв і міщан не грабувати і вольності залишити і від лихих людей захищати. Та от проблема – захисники з царем приїхали. Ну ті, яких через 355 років назвуть зеленими чоловічками. Тоді вони були червоними і каптаном, і мордою особи.

Білорусь тоді була під московською окупацією. Подробиці тогочасних «проводів москалів» з Білорусі, яка тоді мала вільні за магдебургським правом  міста.  та була складовою частиною Великого Князівства Литовського  кілька років тому описані так:

« Але одна справа слова, інший – справи. Вояки почали реально напружувати місцевих жителів     — бухали безбожно, за постій не платили, на ринку любили товар віджати. Магістрат намагався писати скарги – мовляв, договір підписали, виконувати треба. Марно.

Напружували і проблеми обмінного курсу. Могильов до окупації був багатим торговим містом. Ходова валюта з іноземцями була, природно, не золото (ну не настільки ж багаті) – срібло. А у росіян валюта традиційно дерев’яна. Ну або мідна. Ось цитата з чолобитною стрільців цареві:

«по твоєму указом, наказали нам бути на твоїй службі у місті Могилеві, а твоя платня і добові дають нам, мідними грошима; а в Могилеві міщани мідними грошима не торгують і не приймають у нас мідних грошів за хліб і за всякий харч і за одяг, і ми від їх, міщан, від такого бунтовства в кінець гинемо голодним смертю.»

А тут ще біда трапилася – прислали московських попів, які зійшлися в думках з деякими православними, що жили в місті. Знову конфлікт, який закінчується тим, що священики банально грабують Могилевську братську школу. Поцупили друкарню, велику частину книг вивезли (ті, що не змогли – спалили). У скрутили і вивезли в «освічену державу» друкарів, які вміли друкувати книги і шкільних вчителів.

Бачачи це, починають мешканці вільного граду думати. І проявляється тут ключова відмінність менталітету. Якщо порівнювати з українцями, то найбільш це проявляється в реакції на образи.

Що буде, якщо образити українця? Поїде битися. Відразу! Але якщо кривдник скаже – «вибач», та стіл накриє – відійде українець. Добра нація.

Білоруси не такі.  Ці люди – дрібні западлісти по суті своїй. Скривдиш білоруса, плюнеш в обличчя – утрется. Але сходинку в розділі щоденника «треба пам ” ятати» черкане. Потім буде тобі посміхатися, жити поруч. І чекати моменту. Прийде момент – вбє.

Міщани посміхаються і планують рішення московської проблеми. Ідея була в тому, щоб скористатися «червоним носом» гарнізону: влаштувати свято і взяти всіх «тепленькими».

Для цього ковалі роблять зброю. Масово сточується або втрачається кремінь, а то і весь мушкет. Робота кипить, роботи багато: гарнізон за різними оцінками становив від 2 до 7 тисяч добре озброєних орків. Білорусі посміхаються «захисникам» і готують веселощі на масницю.

Але ось біда, 1 лютого пара руссо-туристо за своєю звичкою на торговій площі вирішили бублики «віджати». Але не як завжди – половину, а всі. А заодно і позадиратися до привабливих торговок. Торговкам це не сподобалося. Бургомістру Язэпу Леонтовичу теж.

Бургомістр сказав одне слово «Пора!». Потім повторивши «Пора!». Всі все зрозуміли. Коротше, 3 години і весь семитисячний гарнізон був вирізаний. Повторю, не переможений. Білорусі не ставили за мету перемогти в битві. Вони ставили за мету зарізати нахрен: не здобути «славну козацьку перемогу», а кардинально вирішити «московську проблему». Можливо не красиво, брудно. Але зате до біса ефективно.

Близько 40 осіб правда залишили в живих. І це теж був план. Вибачте, але копати 7 тисяч могил в мерзлому грунті (лютий на дворі) – задоволення нижче середнього. Магістрат до того ж за таку роботу повинен платити. А грошей шкода. Ось і вирішили частину орків залишити попрацювати. Коли ті завершили справу їх в якості заохочення відправили назад. До царя, щоб ті передали в Могильові вам не раді».

Думаєте тільки це місто відзначився? Ха! У цьому ж році московське військо почало спішно відступати. Дивно, адже контингент тогочасних зелених чоловічків перевищував кількістю 80 тисяч голів. А ВКЛ могло виставити не більше 15-20 тисяч армії. Але Москва поїхала, а російська мова збагатилася словом «шиш». Або «бабки». Яка є й сьогодні у виразі «ні шиша».

Що це таке? А пам’ятаєте вислів «білорусі – партизанська нація». Бабки і є партизани. Звичайні білоруси або як тоді говорили литвини. Вдень горілку російською наливали. Увечері різали як свиней. Але грамотно – не різали в будинку (щоб слідів не залишати), брали тих, хто важливіші або з кого можна добром розжитися – обози і дітей боярських. Масштаби були такими, що деякі царські загони місяцями не бачили ні платні, ні підвезення припасів. Коротше, всі бабки забрали і коли стало ні шиша поїхали руссо-туристо геть.»

Цей уривок наглядно розповідає про звичаї «наших братів», які з росіянами можуть завітати до нас з півночі. Тож шануймося, бо ми українці. І слід зрозуміти, що з «сусідами-братами» через їх національні особливості завжди можливі  складнощі, бо там і загадки характеру, і хамелеонство, і чого тільки немає… То ж спати треба сторожко, щоб не проспати прихід «гостей»!

Анатолій Авдєєв

 

 

і

ютос