МЕНЕДЖМЕНТ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

 

 

У статті проаналізовано інноваційну політику країни, визначено основні завдання щодо структурної перебудови національної економіки на наукових         засадах. Запропоновано шляхи і засоби розв’язання проблем у розвитку                 інфраструктури інноваційної діяльності.

Багато експертів в Україні вважають, що головною причиною гальмування інноваційного розвитку в країні є дефіцит фінансових ресурсів. Але при цьому вони майже зовсім не звертають уваги на спад платоспроможного попиту на науково-технічну продукцію з боку держави та підприємницького сектору, погіршення якісних характеристик наукових кадрів і матеріально-технічної бази досліджень, та інші не менш важливі причини.

В Україні останніми роками, незважаючи на певні успіхи у              стабілізації макроекономічних показників, не вдається домогтися відчутних результатів в експорті інноваційної продукції та створенні сприятливих умов для інноваційної діяльності вітчизняних виробників. На жаль, українська    інноваційна сфера також поки не стала по-справжньому привабливою для  вітчизняних та іноземних інвесторів. Такий результат значною мірою пов’язаний із обмеженими можливостями держави щодо спрямування         фінансових потоків в інноваційний розвиток економіки, обсяг яких             відповідно до досвіду розвинутих країн значно перевищує ресурси, необхідні для здійснення традиційної науково-технічної політики, і недостатньою    увагою держави до стимулювання міжнародного співробітництва в              інноваційній сфері, що відповідає взаємним інтересам українських і            закордонних партнерів [4, с. 2].

Основними завданнями, що сприятимуть інноваційному розвитку, є:

– структурна перебудова національної економіки;

– створення адаптивної інфраструктури інноваційної діяльності;

– цілеспрямована підготовка кадрів високої кваліфікації для              високотехнологічних галузей, а також менеджерів інноваційної діяльності;

– створення ринку інноваційної продукції, на якому буде                    забезпечений належний рівень захисту інтелектуальної власності;

– широке застосування в усіх галузях економіки і сферах суспільного життя інформаційно-комунікаційних технологій;

– удосконалення системи державної підтримки та регулювання          інноваційної діяльності;

– підвищення інноваційної культури суспільства [10, с. 120].

Не відповідають завданням розвитку національної інноваційної       системи умови правової охорони інтелектуальної власності в Україні, не    належним чином ведеться облік об’єктів права інтелектуальної власності та нематеріальних активів. Це є причиною низької патентної активності          науково-промислового комплексу і того, що частка інтелектуальної власності та нематеріальних активів в основних фондах за бухгалтерськими                документами вкрай низька.

Нині в Україні нема чіткої системи у формуванні, розгляді й             затвердженні в органах державної влади та управління програм державного рівня.

При розробленні й виконанні програм не витримуються типові стадії та процедури, основні принципи програмно-цільового управління: цільова спрямованість, комплексність, альтернативність та керованість програм.  Проекти більшості програм соціально-економічного спрямування                формуються на безальтернативних засадах, без проведення конкурсів та   державної експертизи [3, с. 76].

У Законі України „Про державні цільові програми” не враховано     низку основних принципів програмного цільового управління, навіть нема згадки про органи управління програмами, чим порушується принцип         керованості програм. Покладення контролю за виконанням Державних        цільових програм на Кабінет Міністрів України й державних  замовників і керівника програми не вирішують питання організації, координації та       оперативного контролю, які згідно з кращим досвідом практичного             формування і реалізації цільових програм мають покладатися на                   координаційні (науково-технічні) ради, та головні наукові організації        (головних розробників) програм [1, с. 22].

Першочергової уваги потребує створення високоефективної системи телекомунікацій, запровадження новітніх методів передачі та опрацювання інформації в усіх сферах людської діяльності, забезпечення якнайшвидшої інтеграції України в світовий інформаційний  простір. Необхідно сформувати загальнодержавну систему автоматизованого пошуку, збору, накопичення, аналітичного опрацювання та зберігання, розповсюдження і надання            інформації в сфері науково-технологічного та інноваційного розвитку, єдину систему обліку електронних інформаційних ресурсів держави.

За рахунок технологічного переозброєння необхідно досягти           зменшення частки зношених основних засобів виробничого потенціалу   України в середньому на 20%, підвищити ефективність використання робочої сили в 2,5 рази [7, с. 11].

Адаптивна інфраструктура інноваційної діяльності може існувати, якщо злагоджено діє ланцюжок: „наука-технологія-виробництво-ринок”.   Досягти цього без використання індустрії венчурного бізнесу, тобто без   створення приватних інвестиційних компаній, діяльність яких підтримують державні та суспільні фонди, не є можливим.

Слід нарощувати частку венчурних інвестицій у високотехнологічне виробництво такими темпами, щоб досягти 70% від загального обсягу         інвестицій. Одним із механізмів стимулювання розвитку венчурної індустрії є фондовий ринок. Оскільки венчурне фінансування припускає участь         інвестора в керуванні підприємством, у розвиток якого вкладені кошти, то це сприяє руху акціонерного капіталу як у національному, так і в                       міжнаціональному масштабах.

У результаті орієнтації на венчурне фінансування відбувається, як правило, скорочення робочих місць у великих промислових компаніях,      диверсифікованість останніх та рівнобіжне утворення дрібних і середніх    самостійних компаній, які виходять на ринок нових технологій для             виробництва конкурентоспроможної продукції. Тим самим пришвидшується і стає значним чином таким, що самоорганізовується, процес                         реструктуризації економіки, у результаті якого утворюється значна кількість робочих місць, на яких виробляють товари і послуги зі значною доданою   вартістю.

Важливим елементом формування індустрії венчурного бізнесу є такі інноваційні структури, як технопарки (технологічні й наукові парки) та      інноваційні бізнес-інкубатори.

Створення системи венчурного фінансування інноваційних процесів має бути спрямоване на вирішення таких завдань реструктуризації             економіки:

– залучення значного обсягу приватного капіталу в науково-технічну сферу, перевищення якого над державними інвестиціями може досягати     сотень разів;

– формування ефективної системи залучення в господарський обіг   інтелектуальної власності та інших результатів інтелектуальної діяльності;

– модернізація вітчизняної промисловості зі створенням нових         виробництв, що базовані на високих технологіях;

– забезпечення умов для раціонального використання основних        фондів багатьох  підприємств, що втратили конкурентоспроможність;

– мобілізація значного обсягу коштів населення для розвитку            науково-технічної сфери;

– залучення цільових іноземних інвестицій у розвиток технологічної сфери;

– організація нових спеціалізованих і високоприбуткових ринків     цінних паперів малих високотехнологічних компаній;

– зменшення безробіття і розв’язання завдяки цьому гострої для        сучасної України проблеми соціальної напруженості [4, с. 8].

На початковому етапі формування системи венчурного фінансування інновацій особливого значення набувають участь держави у створенні фондів початкового фінансування інноваційної діяльності, розвиток грантової       системи комерціалізації результатів наукових досліджень.

Забезпечення необхідного освітнього рівня національної інноваційної системи має орієнтуватися на світові тенденції відповідних норм і стандартів. Реформування системи підготовки кадрів, враховуючи перехід на                європейські стандарти, слід базувати на принципі сумісності, логічності та                   конкурентоспроможності вітчизняної системи освіти, яка б одночасно       зберігала культурні реалії країни. Передбачено прийняття зрозумілих та    легко порівнюваних ступенів освіти, підвищення мобільності викладачів і студентів, сприяння навчанню протягом усього життя, підвищення            привабливості європейського терену для здобуття вищої освіти і                  забезпечення його прозорих та високоякісних пропозицій для людей із усіх країн світу [6, с. 68].

Спираючись на накопичені в системі вітчизняної освіти традиції,    необхідно створити умови для зміни рівня та якості освітнього потенціалу і кадрового забезпечення країни відповідно до вимог інноваційно-орієнтованої економіки.

Найважливішими напрямками формування й розвитку національного ринку інноваційних продуктів є:

– сприяння регіоналізації інноваційної політики, що, своєю чергою, сприятиме трансферу технологій та інноваційних продуктів, формуванню  регіональних інноваційних стратегій, створенню технопарків, бізнес-інкубаторів, а також інноваційних структур іншого типу;

– створення умов формування науково-промислових кластерів            (кластер – галузеве, територіальне та добровільне об’єднання                      підприємницьких структур, які тісно співпрацюють із науковими (освітніми) установами, громадськими організаціями та органами місцевої влади з метою підвищення конкурентоздатності власної продукції і сприяння економічному розвитку регіону);

– сприяння поетапному створенню національної мережі                     комерціалізації інноваційних продуктів і трансферу технологій. Мережа має охоплювати спочатку 2–3, а згодом 5–7 регіональних Центрів комерціалізації та трансферу технологій та інноваційних продуктів у Києві, Донецьку,          Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі, Сімферополі. Створюючи        українську мережу, необхідно якнайширше використовувати закордонний досвід;

– організація виявлення і добору найактуальніших винаходів        українських авторів для їхньої подальшої комерціалізації та введення в       господарський обіг. Створення з цією метою бази даних „Перспективні   українські винаходи”, яку необхідно постійно поповнювати;

– розроблення програми науково-технологічного партнерства між державними організаціями, академічним, галузевим і вузівським секторами науки та промисловості на основі державного контракту або іншої угоди на роботи за всіма етапами інноваційного циклу. Такі програми закладуть       підґрунтя для формування нової системи партнерської взаємодії держави і приватного сектору в розробленні та використанні нових технологій;

– сприяння розвитку інституту посередництва та підготовці            технологічних менеджерів для наукомісткого сектору економіки.

Фірми-посередники, технологічні брокери мають надавати             консалтингові послуги, у тому числі патентно-ліцензійні та відповідати за    кінцевий результат комерціалізації технологій та інноваційних продуктів. Сьогодення потребує принципово нового бачення програми створення       інформаційної інфраструктури нашого суспільства. Основними її елементами  мають стати розгалужені ринки інформації і знань, спроможні впливати на виробництво однаково з ринками природних ресурсів, праці й капіталу        [9, с. 150].

Зусилля держави і приватного бізнесу слід спрямувати на:

– забезпечення зростання випереджальними темпами питомої ваги   галузей, що створюють, опрацьовують і впроваджують релевантну              інформацію (інформація, що збирається під конкретну задачу) в усі сфери  діяльності;

– формування такої нормативно-правової бази, яка б ефективно        регулювала взаємини творців, власників і користувачів інформаційних       ресурсів та систем, а також усіх учасників руху до суспільства, побудованому на знанні;

– сприяння розвитку та відновленню різних галузей діяльності на  базі широкого використання інформаційно-комунікаційних технологій (освіта, культура, охорона здоров’я, малий бізнес, громадське життя, соціальний      захист);

– створення умов для пріоритетного розвитку та підвищення          експортних можливостей інформаційної індустрії країни, детінізація цієї сфери діяльності;

– формування сучасної інформаційно-комунікаційної інфраструктури країни з використання національної системи науково-технічної інформації         [2, с. 177].

Одним із механізмів реалізації державної науково-технологічної та        інноваційної політики (крім зазначених раніше) є програмно-цільовий метод управління, ефективність якого підтверджена світовою практикою. Державна   підтримка цільових програм різного рівня має визначатись їх органічним зв’язком із системою державних науково-технологічних та інноваційних      пріоритетів, уся ієрархія яких має ґрунтуватися на глибоких прогнозно-аналітичних дослідженнях та релевантному інформаційному забезпеченні [10,     с. 90].

Для структурної трансформації економіки відповідно до вимог               інноваційної моделі необхідно, насамперед, створити нову структуру державного замовлення. Слід домогтися, щоб високотехнологічна інноваційна продукція  посіла в ньому чільне місце, а також доцільно запровадити окреме державне   замовлення на інноваційну продукцію. Перелік змін, що необхідно здійснити в структурі бюджетних витрат на науку, наведено в табл. 1.

Актуальним завданням є налагодження кваліфікованого аудиту           ефективності витрачання виділених на ці потреби державних коштів.

Потужним важелем державного впливу на пришвидшення інноваційного розвитку найбільш високотехнологічних галузей має стати діяльність                 інноваційних фондів, створених за рахунок прямих бюджетних інвестицій та позабюджетних і приватних внесків. Такі фонди (загальнодержавного, галузевого та регіонального рівнів) мають стимулювати залучення коштів промисловості та приватного сектору економіки до фінансування інноваційних проектів і програм. Назріла потреба в залученні до фінансування інновацій пенсійних та страхових фондів, у тому числі через венчурні структури, як це відбувається у розвинених країнах світу.

Частку витрат на НДДКР в Україні слід збільшувати до 2,5% ВВП         насамперед за рахунок зростання асигнувань приватного сектору; подальшої   вертикальної та горизонтальної координації інноваційної політики; внесення    вітчизняної частки у фінансування міжнародних проектів НДДКР, які виконують за програмами Європейського Союзу [11, с. 98].

 

Таблиця 1

Структура бюджетних витрат на науку (у відсотках від загальної суми    бюджетних витрат на наукові дослідження і розроблення, 2010 — 2013 рр.)   

  2010 2011 2012 2013
Базове фінансування наукових установ 40 41,0 40,0 40,0
ДНТП з пріоритетних напрямів 30,0 30,0 30,0 30,0
Державні науково-технічні програми і наукові частини інших програм 12,0 12,0 12,0 12,0
Державне замовлення на науково-технічну   продукцію 6,0 6,5 7,0 7,0
Державний фонд фундаментальних досліджень 6,0 6,5 7,0 7,0
Інші кошти, що їх виділяють із державного    бюджету  через численних розпорядників 4,0 4,0 4,0 4,0

Джерело : Наукова та інноваційна діяльність в Україні : стат. зб. К. : Держкомстат, 2010. – C. 6.

 

Прямою підтримкою високотехнологічних галузей виробництва має     стати розвиток інфраструктури інноваційної діяльності. До неї належить,          насамперед, сучасна система науково-технічної інформації, що має не лише    забезпечити широкий доступ в усіх регіонах країни до інформації про нові       досягнення науки і технології, до патентної інформації, а й надати можливість користувачам задіяти сучасні інформаційні технології в інтересах розвитку та оптимізації діяльності своїх підприємств. На порядку денному також створення  національного реєстру електронних інформаційних ресурсів.

Держава має забезпечувати фінансування масштабних прогнозно-аналітичних досліджень із метою визначення пріоритетних напрямів науково-технологічної та інноваційної діяльності. Для такого роду досліджень необхідно задіяти не тільки всю потужність вітчизняного науково-технічного потенціалу, а й можливості представництв України за кордоном.

Прямої державної підтримки потребує створення в регіонах мережевих інноваційних структур на основі кластерного підходу, які сприяли б розвитку співробітництва технологічно пов’язаних між собою підприємств, наукових установ, фінансових інституцій, адміністративних органів.

Потребує уваги і розгортання інфраструктури захисту прав                       інтелектуальної власності, до якої мають увійти не лише органи, що видають     відповідні захисні документи, а й патентні бібліотеки і загальнодоступні бази  даних, котрі дали б змогу вітчизняним авторам здійснювати на сучасному рівні патентний пошук, захист своїх інтересів у судах тощо. Принципової ваги для прориву українських товарів і технологій на світовий ринок набуває сьогодні   патентування винаходів та знаків для товарів і послуг вітчизняних розробників у розвинених країнах світу (патентування за кордоном та збереження прав на      інтелектуальну власність за українськими винахідниками й виробниками)          [3, с. 37].

Досвід розвинених країн свідчить, що інноваційна діяльність сприяє    конкурентоспроможності держави в тому випадку, коли законодавчо                відрегульовані такі питання:

– пільгове оподаткування коштів виробничих підприємств, спрямованих на освоєння високих технологій, а також витрат на наукові дослідження і         розробки;

– запровадження пільгового режиму амортизаційних відрахувань та       інвестиційного кредиту, зменшення податку на прибуток на певну частину      загальної вартості інвестицій в устаткування (особливо на стадії модернізації   підприємства);

– пільгове оподаткування інноваційних підприємств на початкових     стадіях освоєння ними нових технологій і організації випуску нової продукції;

– запровадження державного страхування кредитів приватних банків,   наданих для виконання інноваційних проектів;

– державна підтримка венчурного підприємництва;

– фінансова участь України в європейських науково-технологічних      програмах.

Для України важливою є гармонізація (усунення протиріч) положень    законодавчих та  нормативних актів і насамперед законів України „Про наукову і науково-технічну діяльність”, „Про інноваційну діяльність”, „Про пріоритети   інноваційної діяльності в Україні”, „Про спеціальний режим інноваційно-інвестиційної діяльності технопарків” [3, с. 40].

Підсумовуючи усе вище сказане, необхідно зазначити, що   інноваційна діяльність у повному обсязі має комплексний, системний         характер і охоплює такі види роботи, як пошук ідей, ліцензій, патентів,      кадрів, організацію дослідницької роботи, інженерно-технічну діяльність, яка об’єднує винахідництво, раціоналізацію, конструювання, створення            інженерно-технічних об’єктів, інформаційну та маркетингову діяльність. Усе це створює прогресивні умови для інноваційного розвитку та активізації    інноваційних процесів.

У цей складний для України період відродження ринкових відносин, коли вкрай важливими завданнями є збереження промислового комплексу, його структурна перебудова і забезпечення подальшого науково-технічного розвитку, проблема підвищення ефективності інноваційної діяльності     вітчизняних підприємств набуває принципового значення, оскільки її вирішення дасть змогу перейти до створення і використання технологій більш високого рівня, а отже, пришвидшити економічне зростання економіки.

Здійснення цілеспрямованих структурно-функціональних змін в           економіці має привести до кардинальної зміни ситуації в усіх галузях економіки і тим самим до збільшення частки інноваційного фактора в прирості ВВП. Ця  частка має досягти вже за перших п’ять років не менше 35-40% загального        обсягу приросту ВВП [12, с. 52].

Економіка України й далі залишається несприйнятливою до науково-технічних нововведень через низький рівень виробничої бази промисловості та слабке фінансування державою науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок. Ось чому формування ефективної державної науково-технічної та     інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більш високих технологічних укладів, повинно здійснюватися на основі перетворення власних наукових і                     дослідно-конструкторських розробок у базовий елемент виробництва. Саме   активізація інноваційної діяльності наукової і виробничої сфер є важливим завданням та умовою становлення економічної незалежності України.

Отже, забезпечення рівня конкурентоспроможності вітчизняних            наукових досліджень на внутрішньому і міжнародному ринках повинно стати основним напрямком сучасної політики держави у сфері активізації інноваційної діяльності, що сприятиме підвищенню ефективності виробництва. Саме від     цього нині найбільшою мірою залежать можливості реалізації інноваційних   процесів і забезпечення високої ефективності національної економіки.

 

Список використаної літератури

  1. Закон України „Про державні цільові програми” № 433 від 16 січня 2003 р. //  Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 25. – 235 c.
  2. Гаман М. В. Державне регулювання інноваційного розвитку    України / М. В. Гаман. – К. : Видавництво НАДУ, 2008. – 386 с.
  3. Горбулін В. П. Державне управління науково-технічними та       економічними процесами реалізації Україною стратегічного курсу на            європейську і євроатлантичну інтеграцію / В. П. Горбулін – К. : ДП „НВЦ” Євроатлантикінформ, 2010. – 272 с.
  4. Інноваційний розвиток в Україні : наявний потенціал і ключові проблеми його  реалізації. Аналітична доповідь центру Разумкова //             Національна безпека і оборона. – 2009. – № 7. – C. 2–14.
  5. Йовенко Я. Государственная инновационная политика /                          Я. Йовенко, Р. Каменев // Бизнес. – 2011. – № 34. – C. 44–55.
  6. Кукурудза І. І. Інноваційна діяльність в регіоні : стан, проблеми,  перспективи / І. І. Кукурудза // Вісник економічної науки України. – 2010. – № 1. – C. 67–70.
  7. Наукова та інноваційна діяльність в Україні : Стат. зб. – К. :             Держкомстат. 2010. – C. 7–17.
  8. Наукова та інноваційна діяльність в Україні [Електронний ресурс]. –  Режим доступу : www.ukrstat.gov.ua.
  9. Микитюк П. П. Аналіз інвестиційно-інноваційної діяльності            підприємств : Монографія. / П. П. Микитюк. – Тернопіль : Тернограф, 2009. –  304 с.
  10. Микитюк П. П. Інноваційна діяльність : навч. посіб. / П. П. Микитюк,  Б. Г. Сенів  –  К. : Центр навч. літ., 2009. – 320 с.
  11.  Україна у цифрах, 2010 : статистичний довідник / [За ред.               О. Г. Осауленка]. – К. : Техніка, 2010. – 239 с.
  12. Яковенко Р. В. Інноваційна діяльність в Україні : актуальні проблеми та шляхи їх подолання / Р. В. Яковенко, А. М. Чернега // Розвиток економічної думки : зб. наук. праць. – Кіровоград : „Поліграф-сервіс”. – 2012. – Вип. 5. – С. 43–53.

 

Р.В. Яковенко

к.е.н., доцент,

Економіко-технологічний інститут імені Роберта Ельворті,

м. Кропивницький, Україна

 

і

ютос