Як Путін купляв Німеччину

Гроші і розповіді по велику культуру. Так Путіну вдавалося заручатися підтримкою

Росія інвестує в депресивні регіони Німеччини, провідні телеканали висвітлюють події в Україні через московське бюро, фанати Росії та Путіна є чи не в кожній німецькій політичній партії, а «Русский дом» у Берліні активно просуває російські наративи

 

У виданні ТЕКСТИ поговорили з німецьким політичним експертом Сергієм Сумлєнним.

Для запуску «Північного потоку-2» в обхід санкцій росіяни за допомогою влади землі Мекленбург-Передня Померанія (Manuela Schwesig) створили екологічну фундацію, що купувала необхідні матеріали та оплачувала роботи з добудови «Північного ротоку-2». Екологічна організація Deutsche Umwelthilfe навіть збиралася подавати на них у суд за антиекологічну діяльність під прикриттям захисту природи.

Земля Померанія не випадково засвітилась у цьому скандалі. Росіяни вже досить давно працюють з цим депресивним промисловим регіоном екс-НДР. Вони заходять із своїми нафтогазовими коштами з пропозиціями купити підприємства-банкрути, як-от верфі, лісообробні комбінати тощо, й так допомагають зберегти тисячі робочих місць.

Для регіону з дуже бідною економікою ці інвестиції критично важливі — так місцева влада стає залежною від російських грошей. Схожі інвестиції зазвичай не передбачають прибутковості, головна їх мета — здобути потужний важіль впливу на внутрішню німецьку політику через місцеву владу, яка представлена у другій палаті німецького парламенту, Бундесраті (див., напр. Erwin Sellering).

 

 

 

(Не)державні російські медіа і трохи пропаганди

У 2016 році російські канали державної пропаганди RT Deutsch/Sputnik розкрутили фейкову новину про згвалтування іммігрантами-арабами дівчинки Лізи з російськомовної німецької родини. Після цього почалися масові протести російськомовних німців, а згадані канали здобули підвищену увагу німецьких регуляторів. Дуже швидко, буквально через п’ять років, німецька влада зрештою заборонила їх трансляцію. Також заборона призвела до видалення їхніх основних каналів поширення, таких як ютуб, і це, безумовно, зменшило їхній вплив у Німеччині.

Проте вам не потрібно RT, якщо є перший німецький канал ARD, який і досі висвітлює всі події в Україні через власне бюро в Москві. Такий суто колоніальний підхід з боку німецької преси (“100 років висвітлюємо провінцію з метрополії”) призводить до того, що російська точка зору домінує в подачі матеріалів про Україну, бо останні створює московське бюро ARD. Це не випадковість, для цього Москва запустила цілу систему “батогів і пряників”, щоб контролювати іноземних журналістів, які працюють на російській території.

Вам також не потрібен RT, якщо у вас є ЗМІ світового рівня, що укладають дуже вигідні контракти з російськими офіційними агенціями, як це відбулося у випадку співпраці Reuters і ТАСС. Уже було кілька гучних скандалів, коли перші просто передруковували відверту російську пропаганду у вигляді пресрелізів ТАСС, і таких скандалів буде дедалі більше.

 

Те саме робить і німецька агенція DPA, і багато хто ще. Хоча дивно, що після численних випадків брехні російських офіційних джерел та осіб багато хто на Заході досі вважає, що це нормально — підсилювати таку брехню за допомогою ретрансляції її як “точки зору іншої сторони”. Адже насправді на кожному такому повідомленні від ТАСС має стояти велика червона печатка “Не рекомендуємо, якщо ви шукаєте правду. Це повідомлення отримано від державного російського ЗМІ з поганою репутацією та довгою історією брехні”.

Для російськомовної аудиторії в Німеччині (близько 2 млн осіб) існували й існують десятки дрібних видань, зокрема безплатних роздатків, працюють радіостанції на зразок “Русский Берлин”.

Деякі німецькі видання росіяни викупили повністю або частково, як-от Берлінер Цайтунг (хоча у цьому випадку видання просто повернулося до своїх джерел: воно починалось у 1945 році як друкований орган командування Червоної Армії). Тепер відпрацьовують російський порядок денний і багато зусиль присвячують темі “Чому не можна скасовувати велику російську культуру”.

Проросійську позицію підтримують і численні видання, асоційовані з радикальними політичними партіями — і лівими, й ультраправими: Zuerst!, Compact Magazine, Epoch Times, Junge Freiheit.

 

Політичні партії

На жаль, у всіх головних німецьких партіях є фанати Росії та Путіна, не лише в ліваків з Die Linke або неофашистів з AfD, які майже повністю проросійські. Це окрема історія, як Росія використовує шматки несумісних ідеологій, щоб залучити підтримку й ультраправих, і ультралівих. Однак вони поки що не такі популярні, як “системні” СДПН, ХДС, ХСС та “зелені”, всередині яких також наявне проросійське лобі.

СДПН – Шольц (прихильник ще з часів СРСР), Шредер, Штайнмаєр – проросійські політики. Навіть усередині “зелених”, найбільш критичної до Москви партії, є досить потужна частина прихильників ідеї пацифізму, які вірять, що дипломатія — єдиний шлях розв’язання конфлікту, та сподіваються на мирне розв’язання проблеми шляхом перемовин з Росією.

ХДС – опозиція, яка зараз демонстративно проти Росії, однак на посаду канцлера вони недавно просували відверто проросійського Арміна Лашета.

ХСС обирають напрям, який їм найбільш вигідний. Наразі вони з ХДС роблять проукраїнські заяви.

Пацифізм також дуже поширений у Німеччині, яка могла його дозволити впродовж 70 років існування під парасолькою США / НАТО. Звідси величезна кількість корисних ідіотів, які постійно ретранслюють відірвану від реальності ідею, що будь-який мир кращий за війну. Навіть “мир” в окупації, під час якої Росія закатує і знищить значно більше людей, ніж це відбувається під час активних бойових дій.

Частково це може бути викликано травмою після поразки у Другій світовій війні, що триває й досі: “Усе, що завгодно, лише не війна. Особливо з Росією”.

Водночас прагматики за часів правління Меркель пропагували, що з Росією треба підтримувати відносини та активно торгувати й так через торгівлю змінювати країну.

І це спрацювало! Торгівля справді змінила країну… але не Росію, а Німеччину – російські гроші зробили залежними багатьох політиків і на регіональному, й на центральному рівнях. Уся країна стала заручницею газової політики Меркель і значно більш корумпованою.

На додачу, є глибші причини фактично проросійської поведінки Німеччини багатьох останніх років: для більшості її політиків такої країни, як Україна, не існує або донедавна не існувало. У приватних розмовах вони досі дозволяють собі заяви в стилі “потрібно налагоджувати відносини з єдиним сусідом – РФ”, усе інше є лише простором між Німеччиною та Росією: Балтика, Польща, Україна тощо.

Нагадаємо, що цього року був ювілей — 100 років системної співпраці Німеччини з Росією. У квітні 1922-го в італійському містечку Рапалло радянська Росія і переможена в Першій світовій війні Німеччина підписали угоду про взаємовизнання та відсутність претензій (перша така угода для Росії). Непублічна частина домовленостей містила підготовку німецьких військових на території СРСР в обмін на технології та інвестиції.

Читайте также: Куда ведет Европу газопровод из страны — спонсора терроризма?

Отже, за десять років, від 1923-го до 1933-го, Німеччині вдалося створити еліту майбутнього Люфтваффе (база в Липецьку) й танкових військ (база в Казані, там навчався зокрема Гудеріан) – це неможливо було зробити в себе через санкції, накладені у Версалі. Росія отримала німецькі технологічні лінії для побудови літаків, танків, артилерії та боєприпасів.

Потім у 1939-му був пакт Молотова — Ріббентропа з розподілом Європи, у 1970-х — політика Віллі Брандта “газ в обмін на труби”, яка створила головну сучасну зброю Росії, — Газпром. Згодом була стратегія Меркель щодо газу з газогонами «Північний потік-1» та «Північний потік-2», яка зробила ФРН майже повністю залежною від Росії та стала одним з тригерів війни в Україні. Німецькі політики водночас сліпо, хоча, ймовірніше, відверто цинічно повторювали мантру, що “російський газ – це лише бізнес”.

Так навіть без зусиль російських агентів впливу більшість істеблішменту Німеччини доволі прохолодно або байдуже ставиться не лише до українців, а й до громадян країн Балтики та Східної Європи: адже це не дуже важливі люди з неважливих країн, які довгий час були колоніями або сферою впливу Росії. Водночас навіть попри війну в Україні залишається чимало тих, хто виступає за хороші відносини з Росією.

Робота для матушки-Росії

“Русский дом” у Берліні є одним з найбільших операторів щодо просування “русского мира”, хоча його персонал нині працює віддалено. Саме цей проєкт Россотруднічества (керівник Євгеній Прімаков, онук Євгенія Прімакова), наприклад, 22 червня організовував акцію, присвячену Другій світовій війні, яка – як і всі схожі – покликана підживлювати відчуття провини німців до росіян.

“Русский дом” є хоча і провідним, але одним з сотень майданчиків для місцевих та іноземців, які захоплюються Росією, відчувають “велич російської культури”, просувають відповідальність німців і нагадують про образи, яких ті завдали за час війни.

Окремий напрям і точка найбільшого застосування зусиль РФ – це російськомовні німці, емігранти з СРСР та ексгромадяни НДР. Таких, за різними оцінками, від 2 млн до 3 млн осіб. Саме на них довгий час були спрямовані різноманітні інструменти російської “м’якої сили”: від пропаганди до діяльності численних проросійських організацій та інших способів поширення й збереження “русского мира”. Хоча після повномасштабного вторгнення в Україну частина російськомовного середовища стала на бік України, позиції радикально проросійських партій між російськомовними мешканцями Німеччині теж сильні.

Андрій Мельник як рольова модель

Тактика відвертих, не дипломатичних і навіть скандальних заяв і дій посла України Андрія Мельника була єдино правильною і виправданою, інакше ми не отримали б навіть тієї допомоги, що є зараз. Мельнику вдалося зробити дві революційні речі: активізувати ЗМІ, розпочати публічну дискусію щодо України й неодноразово демонструвати брехливість пацифістського наративу, який переважає у країні. Саме через ефективність і незручність посла, за чутками, німецька сторона фактично в ультимативній формі наполягала замінити його.

Йосип Швидкий  опубліковано у виданні ТЕКСТИ

і