Боротьба естонських «лісових братів» з совєтами: останній партизан загинув у 1978 році

Естонські "лісові брати" в хвилину відпочинку. Ярвамаа (Естонія). 1953foto:wikip

Естонські «лісові брати» були малочисельні, але добре організовані.  Боротьба естонських «лісових братів» з совєтами вписується в історію повоєнного партизанського руху в країнах Балтії, які після поразки німців влітку-восени 1944 року знову опинилися під совєтською окупацією.

На фото: Естонські «лісові брати» в хвилину відпочинку. Ярвамаа (Естонія). 1953foto:wikipedia/Julius Jääskeläinen. Estonian forest brothers relaxing and cleaning their guns after a shooting exercise in Veskiaru, Järva County, Estonia, 1953./CC BY 2.0

Боротьба естонських «лісових братів» з совєтами вписується в історію повоєнного партизанського руху в країнах Балтії, які після поразки німців влітку-восени 1944 року знову опинилися під совєтською окупацією.

Якоюсь мірою естонський випадок нагадує латвійський, бо в Естонії німці, як і у Латвії, посприяли виникнення руху опору в тилу Червоної армії. Скажімо, німці ініціювали і підтримували місцеву самооборону «Омакайтсе», і величезна маса її членів після відступу Вермахту вступила у партизанські загони.

Про специфіку естонського антисовєцького руху опору і його позірну подібність з випадком Латвії розповів Польському радіо  професор Рафал Внук з Люблінського католицького університету. Він є автором монографії «Лісові брати. Антикомуністичне підпілля в Литві, Латвії та Естонії 1944-1956 років».

Я бачу чимало відмінностей. По-перше, Естонія впродовж всього періоду совєтсько-німецької війни, тобто від серпня-вересня 1941 року до моменту деблокади Ленінграду, перебувала у прифронтовій зоні. З точки зору німецької армії це був прифронтовий пояс. За часів німецької окупації практично всі чоловіки, здатні тримати зброю, були залучені до забезпечення фронту.

Омакайтсе — це була велика загальнонаціональна самооборона. Її завданням була охорона будівель, шкіл, залізниць, комунікаційних пунктів, а також боротьба з совєтськими партизанами. Таким чином, ми тут впродовж трьох років маємо справу з чимось, що можна назвати «народом під зброєю», який цілковито залучений в боротьбу з совєтами. Це не є випадок Латвії, де щоб поїхати на фронт, треба бути мобілізованим або вирушити туди добровольцем.

Друга відмінність полягає в тому, що Омакайтсе не була створена в якості майбутнього антисовєтського партизанського руху, а лише як сила для боротьби з совєтами тут і вже. І найважливіша різниця полягала в тому, що латвійців було в два рази більше, ніж естонців, і останні зазнали непорівняльно більших втрат.

Перед відступом у 1941 році Совєтський Союз зміг дуже мобілізувати дуже багатьох чоловіків до Червоної армії або до роботи на підприємствах, вивозячи їх на схід. В результаті, Естонія як ніякий інший балтійський народ була позбавлена здорових, сильних, здатних до боротьби чоловіків. Це потім дуже відбилося на здатності організувати антикомуністичний опір, бо цих молодих людей, здатних взяти в руки зброю, було відносно найменше.

 

В своїй книжці професор Внук відзначає, що на зламі 1944/1945 років головним болем комуністичної влади в Естонії була не самі партизани, з огляду на їхню тодішню малочисельність на рівні кількох десятків бійців, а ставлення до них місцевого населення, яке їх рішуче підтримувало. Самі ж повстанці часто проводили операції з метою забезпечити передовсім собі продовольство і необхідні речі.

Це характерна особливість естонського руху опору. Тут ми маємо справу скоріше з групами виживання, ніж з організаціями, які ставили далекосяжні цілі і атакували важливі пункти на карті Естонії. Тут мова про людей, які намагаються вистояти і протриматися до кращих часів. Характерною рисою естонського руху опору був низький рівень інституційної організації, що сильно відрізняє Естонію від Литви, і великою мірою від Латвії, де все ж таки ми маємо справу з декількома сильними регіональними організаціями і досить багаточисельними партизанськими з’єднаннями в декілька сотень бійців, які виникли на зламі 44/45 років. У випадку Естонії нічого такого не відбулося.

 

Тим не менше, в Естонії, хоча й пізніше, теж створена Ліга збройного опору (RVL), організатором і водночас командувачем якої став Ендель Редліх. В склад RVL входило від 300 до 400 повстанців. Професор Внук підкреслює, що для Естонії це було дуже багато.

Як на естонські реалії, це була дуже серйозна сила. Черговий важливий елемент — мова про організацію, яка виникає в 1947 році, в час, коли латвійські партизанські організації вже вмирають. Тобто, порівнюючи з Латвією, у випадку Естонії маємо зміщення фази розвитку повстанського руху. Окрім того, Ліга збройного опору була досить таки міцною силою з добре продуманою організацією. RVL була задумана як загальноестонська мережа.

Це була організація зі своєю військовою програмою, але там теж були елементи політичного мислення. Ліга збройного опору була досить добре законспірована і намагалася бути групою, що мала вистояти і триматися довго. Керівництво RVL не розраховувало, що Третя світова війна буде за тиждень чи за місяць, а що вона вибухне за якийсь рік чи згодом.

Черговим дуже цікавим аспектом було намагання діяти в містах.  Адже партизанські рухи в Литві, Латвії і теж Естонії в першу чергу діяли на провінції, на селі. А Редліх проводив різного роду акції, метою яких було здобуття грошей. Проводилися напади на магазини і ощадкаси в містах, щоб таким чином не обтяжувати сільське населення забезпеченням партизанів, фінансуванням їх діяльності і опору.

Партизани завдавали окупантам дошкульних ударів. У вересні 1951 року група з кільканадцяти партизанів RVL провела відчайдушну і — головне — успішну акцію з нападом на потяг з касою, який був пущений під укіс. В ході нападу було вбито трьох конвоїрів і здобуто величезну суму грошей. Дослідник підкреслює винятковість партизанської операції.

Все було справді дуже добре організовано. Адже зупинити у відповідному місці потяг з дуже великою сумою грошей є непростою справою. Здобуття цих коштів неймовірно розлютило комуністичну владу. І ще хочу відзначити, ми говоримо про події початку 50-х років. Це викликало шок, і це був ляпас по обличчю совєтів в Естонії. Ні в одній з республік в той час вже не було такого роду операцій.

Натомість, знову підкреслю, у випадку Естонії мова не йде про масовість, а добру організацію відносно невеликої групи людей. І я б теж на це звернув увагу.

 

Як і випадку з іншими країнами Балтії, в Естонії величезну роль у ліквідації збройного підпілля, через яке загалом пройшло близько 3 тисяч осіб, відіграли агенти і лжебоївки з числа перевербованих партизанів і естонців в складі місцевого різновиду істребітєльних-батальйонів. А також важким ударом стала депортація 1949 року і подальша колективізація.

Останні групи і окремі партизани протрималися до середини 50-х років. Проте випадок Аугуста Саббе, останнього бійця загону «Оріон», є винятковим. Саббе вступив у підпілля у 1950 році. Після того, як у червні 1952 року в бою загинули всі його побратими, Саббе впродовж 28 років переховувався від совєтських органів безпеки. Проте його вистежили. 28 вересня 1978 року при спробі затримання працівниками КГБ Саббе загинув. На момент смерті партизану було 69 років і, як переконалися кагебісти, попри свій вік це була фізично сильна і витривала людина.

Професор Внук відзначає, що це останній знаний нам випадок загибелі антикомуністичного партизана у Європі.

Це справді незвичайна історія, бо Саббе був звичайним, рядовим партизаном. Йому пощастило, бо він став, так би мовити, чиновницькою помилкою. Справа в тому, що від 1946 року совєтські спецслужби намагалися мати повний перелік людей, що переховувалися зі зброєю в руках. Кожен вбитий чи схоплений партизан викреслювався з цього списку. І у випадку Саббе помилково одного з убитих порахували, що це був він. І коли групи RVL були розбиті, Саббе не розшукували.

Цей факт дозволив йому довгі роки залишатися непомітним для органів, бо він для них був мертвий. Саббе жив у лісі, там працював, часом крав їжу, рибалив. Мав маленьку групу людей, яка його підтримувала. З огляду на те, що він вже не діяв збройно, Саббе зумів дуже довго протриматися. Проте в кінці кінців інформація про появу чужої людини, якої ніхто не знає, дійшла до органів.

Почалися перевірки. Виявилося, що Саббе живий, і його помилково зачислили до вбитих. На його затримання відправили спецгрупу з числа майстрів рукопашного бою. І коли Аугуст Саббе рибалив над річкою, до нього підійшло двоє, попросили закурити. Його хотіли взяти живим, але Саббе зрозумів, що це пастка. Кинувся у воду і пробував втекти. Намагався боротися. Один з молодих оперативників КГБ кинувся за ним у воду. В річці зав’язалася бійка, але партизан в кінцевому підсумку загинув у боротьбі з кагебістом. Він втопився.

Це справді останній вбитий партизан, який загинув у боротьбі за виживання, борючись за життя.

Рафал Внук теж представив питання історичної політики і місця естонських «лісових братів» в історичній пам’яті в Естонії на тлі їхніх відповідників у Литві та Латвії.

Якщо у випадку Литви антикомуністичне підпілля є  загальнонаціональним, неймовірно позитивним міфом, який представляє «лісових братів» як ідеал борців за свободу, то у випадку Латвії ми маємо справу зі свого роду соромом довкола цього підпілля. Це зумовлено тим, що латвійську підпільну мережу сформували есесівці і Абвер. Відповідно ними не можна публічно хизуватися, хоча вони боролися на стороні добра і за слушну справу.

У випадку ж Естонії німецька допомога була більш ранньою, ніж у випадку латвійців, але вона була невеликою, і передовсім була зумовлена потребами Вермахту, який постійно підтримував сили самооборони Омакайтсе. Тому в Естонії немає сорому щодо партизанів. Водночас, естонські «лісові брати» не стали загальнонаціональним міфом, але вони не витісняються в глибоку підсвідомість чи поза головну течію історії.

 

Матеріал підготував Назар Олійник;  опубліковано на сайті Польського радіо

і