Захисник Вільнюської телевежі у січні 1991 року Вітаутас Пецюконіс: «Російський танк крутив гарматою, ніби грав»

Фото:

У січні 1991 року відбулася ціла серія зіткнень мирних жителів Литви та військових, яких радянський режим направив до країни, щоб повернути її до складу Радянського Союзу. Тисячі незгодних виходили на громадянські акції по всій країні, щоб відстоювати знову набуту свободу.

Основні події розгорнулися у Вільнюсі. Радянські спецзагони штурмували телевізійну вежу та телецентр, намагалися захопити будівлю Верховної ради. Їм протистояли беззбройні люди. 14 із них загинули. Ще кілька сотень отримали травми та поранення.

Вітаутас Пецюконіс був одним із тих, хто не побоявся вийти назустріч танкам. Він особисто витягував людей, які потрапляли під їхні гусениці. Із ним поговорила кореспондентка видання «Полігон» Юля Азарова.

— Розкажіть, будь ласка, як ви запам’ятали те, що сталося у січні 1991 року?

— 11 січня військові зайняли Будинок друку. Я почув сирени і сказав начальникові: «Не можу працювати. Я побіжу туди, подивлюся, що там діється». Мене відпустили, і я побіг до будинку друку, став перед дверима. Ми чекали на нових гостей. І їхні машини під’їхали. Один хлопець зверху облив їх чимось. Тоді офіцер пустив у цього хлопчика серію [пострілів]. За п’ять хвилин його вивела швидка допомога. Він був уже без щоки, в неї потрапила куля.

Потім поїхали до телевежі, на неї ще не нападали. Це було другого дня, здається, це була субота. Я був удома, ми вже лягали спати. Але тут по радіо повідомили, що у місті танки, щоб мешканці були обережнішими. Як тільки я почув ці слова, одразу ж одягнувся і вибіг надвір. Вдома залишилися дружина та наші троє дітей. Я впіймав машину, і ми поїхали до вежі.

Коли ми дісталися її, тут уже були танки. Один із них стояв унизу (біля підніжжя пагорба, на якому побудована телевежа — Ю.А.) і крутив гарматою, начебто грався. А інші танки поїхали далі, зламали огорожу та під’їхали до самої вежі. Вони почали стріляти холостими зарядами.

Холостий постріл танка дає таку ударну хвилю, що на ногах утриматися дуже важко, і частина людей попадали. А ще від цих хвиль луснули шибки у вікнах, і уламки летіли прямо в натовп. Люди стали відходити від вежі і потрапляли під танки. Їм просто не було куди подітися. Під один із танків потрапило одразу четверо людей, і тільки тоді він зупинився.

 

Вітаутас Пецюконіс у наші дні та 13 січня 1991 року (у коричневому береті). (Фото з архіву Вітаутаса Пецюконіса)

Вітаутас Пецюконіс у наші дні та 13 січня 1991 року (у коричневому береті). (Фото з архіву Вітаутаса Пецюконіса)

По мені теж серйозно вдарило хвилею від пострілу, але я швидко прийшов до тями і пішов до цього танка. Ми почали витягувати з-під нього людей. Трьох ми змогли відтягнути відразу, а четвертій жінці придавило ногу, ми ніяк не могли її витягнути. Так як я сам був танкістом, то знав, як подати знак, щоб він від’їхав. Однією рукою я вперся в танк, щоб він не їхав уперед, а іншою показував: назад. Він від’їхав і тоді ми змогли забрати цю жінку. Але якби я не стояв там і не регулював, ми могли б і без ноги витягнути її.

А потім я почув по радіо, що [міністр оборони СРСР] Язов показував цю фотографію і говорив: Бачите, що в Литві коїться? Один стоїть попереду, регулює танк, а інші позаду людей підкладають! Він думав, що люди всерйоз повірять цьому.

 

— Ця жінка вижила після штурму телевежі?

— Так, вона вижила. Ми винесли її, швидка забрала її повезла до лікарні. Але ми повернутися назад не змогли, нас не пустили. І ми пішки пішли до Сейму. Думали, що там, можливо, ще не забирають.

Біля Сейму народу було стільки, що навіть уявити страшно. Начебто вся Литва зібралася. Я подумав: «Ну, ми вже перемогли, сюди танки точно не проїдуть». Вони просто не змогли б пройти через таку кількість людей.

— Піти до Будинку друку і потім до телевежі та Сейма — це був ваш громадянський порив чи ви брали участь у національно-визвольному русі?

— Ні, не брав участі. Але як громадянин я відчував свою відповідальність, я думав: «А раптом ми зможемо чимось допомогти?»

— Ким тоді ви працювали?

— Я працював на кондитерській фабриці Pergalė. З фабрики я й прибіг до Будинку друку.

— Коли через роки після того, як Литва здобула незалежність, ви дізналися, що Росія вже нападає на Грузію, на Україну, що ви подумали?

— Звісно, ​​я про це чув. Їхня політика була нам не до душі ще тоді. Ми хотіли жити окремо і за це в нас стріляли. А вони хотіли знову керувати всім. Не знаю, навіщо їм це потрібне. Схоже, у них така система: ми боремося за мир, але хочемо захопити весь світ.

 

— А коли ви зараз читаєте новини про війну в Україні, ви відчуваєте якусь небезпеку для себе, для своєї країни? 

— Якби не Україна, гадаю, вони вже були б у нас. Дякую Україні, що вони затримали. Що далі буде видно. Якщо українців вчасно забезпечать озброєнням, то вони зможуть їх утримати. Але якщо тягнуть — буде гірше.

Юлія Азарова,  опубліковано у виданні «Полігон«

і