БОРОТЬБА ЗА ПАСТВУ. ЧОМУ УПЦ МП КЛИЧЕ СВОЇХ ПРИХОЖАН ДО ХРАМІВ ПІД ЧАС КАРАНТИНУ

  • aa aa
  • 22.03.2020
  • Комментарии к записи БОРОТЬБА ЗА ПАСТВУ. ЧОМУ УПЦ МП КЛИЧЕ СВОЇХ ПРИХОЖАН ДО ХРАМІВ ПІД ЧАС КАРАНТИНУ отключены

Релігійна війна, вміщена в контекст пандемії, може бути чревата самими справжніми людськими жертвами
Фото: УНІАН

 

 

Вселенський патріарх Варфоломій відправив свою церкву на карантин. Він повідомив, що всі кафедри отримали наказ припинити служби, заходи і церемонії. Храми залишаються відкритими тільки для особистої молитви, а також служб, які проводяться за розкладом, але без участі прихожан і паломників.

Патріарх нагадав про ті, хто бореться з пандемією, і закликав усіх інших до співпраці. Поки лікарі і влада докладає всіх зусиль, щоб впоратися з бідою, треба підтримати їх тим, чим ми можемо – проявити відповідальність і терпляче перенести обмеження, що накладаються карантином. У цьому, на його думку, і полягає співпраця кожного з нас.

Знаючи, що ідея відмовитися від звичайного перебігу церковного життя заради карантину може бути використана – і вже використана – в пропагандистській війні проти нього, патріарх Варфоломій зазначив, що ніякого замаху на основи віри в карантині немає. Ніщо не може обмежити або придушити справжню віру, але заради порятунку людських життів в надзвичайних обставинах слід відмовитися від зборів і великих скупчень людей. “Давайте будемо обережні і будемо захищати оточуючих. І там, з наших будинків, укріплених силою нашого духовного єдності, нехай кожен з нас молиться за все людство”, – закликав Вселенський патріарх. “Ми впевнені, що завдяки нашим молитвам наука дійсно переможе”, – підкреслив патріарх. І коли це випробування закінчиться – а воно закінчиться, як закінчувалися всі попередні – світ зміниться назавжди. І є надія, що на краще – в ньому будуть правити любов і солідарність.

Це поки самий виразний і послідовний відповідь на ситуацію з усіх, даних помісними православними церквами. Незалежно від того, як ставитися до “храмовому карантину” – погоджуватися з його необхідністю або сподіватися на те, що “Храм не може бути джерелом зараження” (як стверджують деякі російські консерватори). Яким би не були погляди церковних керівників, всім їм не хватаето то сміливості, чи то ще чогось, щоб слідувати своїй лінії до кінця – або погоджуватися на суворі карантинні заходи, або продовжувати церковні практики, покладаючись тільки на волю Божу. До сих пір ми спостерігали тільки коливання різної амплітуди і компроміси різного ступеня виразності.

Брак сміливості пояснити легко. Для деяких православних церков – для наших, у всякому разі, – характерно плекати внутрішнього консерватора, для якого неприпустимі жодні сумніви і поступки ні в чому, що стосується віри. А віра, в свою чергу, дуже міцно переплетена з обрядом, в результаті чого будь-яке обмеження, накладене на обряд – з яких би міркувань це не робилося, – сприймається прямо як замах на саму віру. Так, це серйозно. Подивіться, скільки списів було зламано навіть не про сам факт причастя, а про можливість використовувати для нього індивідуальні ложки.

Церковники, яких, в принципі, завжди влаштовувало обрядоверие і орієнтація пастви на послух і дисципліну, виявилися в незручному становищі, коли ситуація стала неординарною і треба було проявити гнучкість.

Добре хоч карантинні заходи повсюдно вводяться державною владою, а для православної церкви непокору владі – рідкісний випадок. У цій ситуації церкви хоча б можуть зберегти обличчя – вони не проявляють слабкість в вірі, вони тільки задовольняють вимогам влади. Причому поступаються з усілякою неохоой, по п’яді, з бурчанням в задніх рядах – щоб публіка розуміла, що це огидно їх волі і переконанням. Але робити нічого: влада сказала – доводиться підкоритися.

Показовою є ситуація в УПЦ МП. Вона прийняла Звернення до вірних у зв’язку з коронавірусів. Стиль “не можна не сказати, але не можна і не відзначити” ще ніколи не був так очевидний: рівно через один абзац розташовуються заклики дотримуватися санітарних заходів – протирати антисептиками кіоти і провітрювати приміщення, дотримуватися карантинних заходів, які визначила влада, і тут же – суспільство має усвідомити духовні причини того, що сталося, викорінювати гріх, а пастирі – не забувати бити в дзвін, а також кропити міста і села святою водою.

До речі, ідея боротися з вірусом дзвоном прийшла в голови і деяким владикам ПЦУ.

У своєму особистому коментарі митрополит Онуфрій був ще більш конкретний: “Якщо ми будемо молитися, просити Бога, каятися в гріхах, ми знищимо цю хворобу. Головне тут навіть не санітарні норми, а молитва і покаяння”. Тут, на відміну від звернення Синоду, акценти розставлені чітко і недвозначно. І підтвердження тому фотозвіт з недавнього архієрейського богослужіння в Києво-Печерській лаврі, на якому ми бачимо товпляться люд – включаючи старих і дітей – і ні тобі соціальних дистанцій, ні масок, ні відмови від Селфі з дітками. Мабуть, наявність маски вважалося б ознакою маловір’я.

Але треба сказати, що в Моспатріархате немає єдиної лінії в галузі карантину. Патріарх Кирило, наприклад, хоч і не дав вказівок щось закрити, скасувати або навіть обмежити, сам відокремився – перестав брати участь в публічних заходах. І що сказати – він людина похилого віку, йому є чого боятися. Закрився і повністю пішов в себе Валаамського монастиря. Митрополит Львівський Тихон попросив паломників відмовитися від відвідування підвідомчих йому святих місць. А ось Троїце-Сергієва лавра прийняла рішення про те, що дотримуючись карантинні обмеження, введені державою, не можна навіть думати відмовлятися від звичних обрядів або вносити в них якісь нововведення.

У скрутному становищі опинилася ПЦУ. З огляду на грецький вектор, вона підтримала позиції Вселенського патріарха. Синод закликав сприймати обмеження як аскетичний подвиг стриманості і затвора, а також припинив проведення богослужінь в храмах або ж допускати на них не більше десяти осіб. Мирян попросили залишатися вдома, долучаючись до спільної молитви за допомогою відеотрансляцій. Що ж стосується причастя, то його подаватимуть з дискоса в руки причаснику.

Однак таке рішення поставило керівництво ПЦУ під удар відразу з двох сторін: з боку патріарха Філарета і з боку Московського патріархату. Обидві, швидше за все, викриють священноначалля ПЦУ в маловір’ї, в неготовності покластися на волю Божу, і заодно використовують карантин як доказ того, що “в ПЦУ правлять греки”.

Релігійна війна, вміщена в контекст пандемії, може бути чревата самими справжніми людськими жертвами. Чи усвідомлюють це владики, чи ні, готові вони до цього або вважають за краще заспокоювати свою совість посиланнями на “волю Божу”.

Я щиро сподіваюся, що священики церков пам’ятають, що левова частка їх пастви знаходиться глибоко в зоні ризику. Тому перемога в цьому “перетягуванні істинності” може виявитися пірровою.

Катерина ЩОТКІНА